Ще не так. Тут кожен покинутий собака біжить до тебе, сподіваючись, що то повернувся його старий господар. Дарма, що повернувся з війни.
Люди покинули своїх собак. Напризволяще. Самих на себе. Залишили жити диким звіром, вовком. Але собаки відмовилися ставати вовками. Не втратили віри в людей. Мабуть, лише вони.
На подвір’ї початкової школи розкидані іграшки. Недобудовані піщані замки, мости, залізниці, розтоптані дорослим чоботом, вивернуті ранці, покидані, недочитані, прибиті курявою книжки.
Таке враження, наче діти в одну мить стали дорослими. Раптово відмовилися від свого дитинства. Що мало статися, щоб діти в одну мить перестали бути дітьми?
На цвинтарі покинуті могили. Ніхто не протоптує стежок до своїх мертвих. Мертві — нікому не потрібні у світі, де немає живих.
Коли нікуди йти, коли всі шляхи впираються у перекошені ворота, відчинені навстіж, живі можуть піти до своїх мертвих. Куди йти мертвим? Нікого. Жодної свіжої стежки. Жодного живого сліду. Лише вітер. І шелест сухої трави.
Покинуті тварини, покинуті будинки, покинуті могили, річки без назви. Вона, безіменна, і — ми.
Ми щодня бачимо її обличчя, її випотрошені нутрощі, її відірвані руки, її відтяті ноги, розкидані де тільки можна, її численні прострелені навиліт голови. От тільки імені не знаємо. Називаємо «війною». Першим, що спадає на гадку.
Але це не «війна». На «війну» вона не озивається. На «війну» вона навіть не схожа. Це — щось інше. Без імені. Нетутешнє. Потойбічне. Моторошне і заворожуюче. Ніхто до пуття не знає що.
Мене з дитинства переслідує дивний сон, командире. Сон, у якому нічого не відбувається, нічого нема, окрім одного пронизливого, моторошного звуку.
Уперше я почув його року десь 75-го, коли ми з пацанами ловили раків за селом, у місцині, яка називається «Панська яма», і знайшли мертвого німця.
То, що це був німець, з’ясувалося згодом. Він мав при собі шмайсера, флягу, похідний ранець, каску відповідної форми і був одягнутий у військове. Мабуть, смерть застала його зненацька. Перебігав річку, наздоганяв чи тікав від когось, не вмів плавати, загрузнув у болоті своїми величезними, важенними чоботами, і болото не відпустило його. Тридцять років пролежав. Чекав на янгола, який знайде і витягне його з цього гнилого болота. Чекав свого. А знайшов мене.
А тоді шестеро хлопчаків, які знайшли мерця, відчайдушно намагалися якнайшвидше вистрибнути з води і дістатися берега. Але це погано виходило. В’язке болото не відпускало — не хотіло нас відпускати. Ми дізналися його тайну. Ми йому сподобалися. Ще й мрець обома мертвими руками тримав нас за босі, посинілі від страху ноги. Було дико страшно. Було дико важко робити кроки. Хто був у взутті — назавжди згубив його. І цей звук, коли висмикуєш із болота ногу, — всмоктуючий, квакаючий, турбулентний, — закарбувався у пам’яті назавжди.
Так звучав страх.
Потім цей звук снився мені з певною періодичністю — як передвісник небезпеки, біди, поки не наздогнав наяву, в Пісках, через 40 років.
Коли почався обстріл наших позицій градами, ми йшли зі штабу на «точку 3», через городи, навпростець, щоб скоротити дорогу. Перший снаряд приземлився від нас за п’ять кроків і зайшов у розмоклу від дощів землю майже повністю. І — не розірвався. Буває таке. Ми стояли й дивилися на нього, наче зачаровані. Секунд зо п’ять. Коли прилетів другий снаряд і впав трохи далі, але теж поряд, ми вже лежали на землі.
І тоді я знову почув цей звук. Турбулентний, квакаючий, всмоктуючий. Він рухався, наче поршень величезного шприца з інфікованою смертю голкою.
Так щоразу. Він заходив глибоко в землю, глибоко в людей і зворотною тягою затягував усередину все, що трапиться на шляху, — землю, наші крики, нашу зброю, нашу техніку, нас — а потім, наче граючись, видавлював назад у світ, але вже понівечених, перемелених, перетрощених.
То вже потім знайомі артилеристи пояснили, чому піхота має молитися на негоду. Під час негоди, особливо після затяжних дощів чи ранньою весною, — земля розкисає. Снаряд чи міна заходить глибоко, і вибухова хвиля та розліт осколків спрямовується вгору. І зовсім інша історія, коли земля тверда. Тоді снаряд вдаряється до неї, як до бетону, а осколки та вибухова хвиля розлітаються паралельно до землі, в різні боки.
Війна — це звуки. Розриви снарядів, свист куль, гул двигунів, хлопки мін, крики живих, стогін поранених, гидкі голоси «речників», які транслюють інформповідомлення з фронтів, гидке деренчання рикошетів.
Останній раз я чув той моторошний звук, коли в нашого бійця влучила куля великого калібру і наскрізь пройшла крізь живіт. Та мить, коли в тілі людини вже діра розміром як кулак, але ще немає болю, ще немає крові, ще рана суха; коли куля пролетіла, а звук запізнюється.