Куля — вбила, а людина — жива. Ще жива. Поки що.
Ти безсило дивишся на безсилі спроби санінструкторів затампонувати діру — діру в людському тілі — і твої такі ж безсилі заклинання до вищих сил, на зразок: «Встань, Лазарю. Наказую тобі». Слова — є. Бракує віри.
Але тепер, після всього, я спокійно сплю. Мене більше не лякає той з далекого дитинства звук. Я бачив таке. Мене не злякаєш гнилим болотом, мертвим німцем, командире.
Цю саперну лопатку зробив старий Майстер із Сихова.
Саперна лопатка в бою — це смертоносна зброя. Не така шляхетна, як меч, не така проста, як сокира, не така швидка, як штик-ніж. Вона — триєдина. У ній теж захована віра. В одній особі — меч, сокира та ніж.
До того ж, це просто лопата. Нею можна копати землю. Але за цю столітню війну жодного разу не довелося бачити чогось подібного. Жоден солдат не осквернить свою зброю пошуком їстівних корінців.
Зрештою, якщо копати, то окоп. Чи могилу для загиблих товаришів. Чи яму для вбитих ворогів. Хоча твій окоп — як знати — може статися могилою тобі.
Перед тим як пристати до роботи, Майстер перебував у суворому пості, не кохався з жінкою, тільки ревно молився три ночі та три дні. Бо не кожного дня робиш те, що одному — продовжить життя, іншому — забере.
Ні, він не просив благословення. Він просив швидкої смерті тому, хто мав загинути від його зброї. Відмолював прийдешній гріх.
Майстер добув Вогонь шляхом тертя, прадідівським способом, як учив його батько — бо в такій справі Вогонь має бути чистим — як це робили чоловіки в їхньому роду Майстрів від початку віків.
Майстер наказав своїм трьом синам привезти живої води від Трьох Джерел. Від джерела Святої Анни, із Зарваниці та з твого рідного Острова, де цілюще джерело б’є згори, а на горі стоїть каплиця. Бо гартувати метал на зброю слід живою водою. Це слушно ще в одному випадку — коли куєш хрест.
Про держак для саперної лопатки подбав ще прадід Майстра, теж Майстер і Січовий Стрілець.
Сто років тому він зрізав клена і сховав на горище. На скрипку. Так, Майстер зрізав клена на скрипку. Бо після війни, після часу воїнів, мали настати часи поетів. Так завжди було. І так мало бути. Майстер знав, що настане день і за деревиною хтось прийде.
Старі Майстри вміли бачити майбутнє, тому йшли до лісу, вибирали найкращу деревину, різали й ховали у певне місце, подалі від лихих очей. Щоб відлежалася, відпочила, дійшла, діждала свого. А коли прийде час і та буде готова переродитися, прийде Майстер, онук чи правнук, візьме її до рук — вигладить — і зробить з неї дивовижний музичний інструмент.
Так, Майстри завше, коли ріжуть деревину, гадають, що на скрипку. Майстри завжди думають про скрипки.
І от настав її час. Майстер запалив свічку, проказав «Отче наш» за душі пращурів, поліз на горище старої батьківської хати й дістав столітнього клена, і вже не знати, чи то було тіло клена, чи душа. Він порушив заповіт прадіда і зробив із неї держак для саперної лопатки, а не скрипку, бо настали нині такі часи, що краще мати одну саперну лопатку, аніж дві скрипки.
Лихі часи настали. Нині — час воїнів. Ще не настали часи поетів. Та й нема нині тих поетів. Вони ще настануть. Колись.
І от — вона твоя. Відточена до синього саперна лопатка, як травневе небо на світанні. Гостра, як слово, як хірургічний ніж. Твоє дзеркало і твоя бритва у хвилину дозвілля. Може рік лежати без діла у твоєму наплічнику, наче Біблія, наче ключова дощечка Велесової книги. Ідеальна, наче жіноче тіло. Невловима, як поезія Верлена. Твій меч, твоя катана, твоя кохана, твій хрест, твій Новий Заповіт. Чекає на ближній бій.
У ближньому бою саперна лопатка летить угору, наче відпущена на волю птаха, а побачивши здобич, коршуном падає додолу. І от вже голова ворога котиться у траву, немов якась буденна річ.
Це триває мить. Але миті у ближньому бою буває достатньо, щоб у відполірованій поверхні саперної лопатки на мить відобразилося небо і слід одинокого птаха, який відбився від зграї чи когось шукає. Щоб перехопити сонячного зайчика, теж на мить.
Це мить, коли твій ворог уже не може ухилитися від удару, але ще встигає востаннє побачити у саперній лопатці, як у дзеркалі, своє відображення, поглядом уже із того світу: він ще наче в цьому, і вже наче ні. Він бачить своє обличчя: глибокі зморшки, обвітрена шкіра, червоні від безсоння очі, важкий погляд — ще встигає пожалкувати, що не поголив сьогодні бороду, — якби ж був знав, що сьогодні такий день. Його — останній. Сьогодні твій день.