Якоїсь миті ти побачив у саперній лопатці своє обличчя — обличчя чоловіка, який зараз уб’є іншого, чоловіка, який, можливо, сьогодні залишиться живий.
Схима Майстра, Жива Вода, Живий Вогонь — усе зійшлося. Усе збулося. Твій ворог — мертвий. А ти — живий. Вона зіграла свою роль. Заспівала голосом ненародженої скрипки. Лише не знати, чому в грудях сполотніло від болю серце. Ще немає снігу, бо ж середина листопада, але ти відчуваєш, як довкола тебе й аж ген за обрій у різні боки полотніє від болю світ.
І вона, та, що вже ніколи не стане скрипкою, скривавлена, наче смертельно поранена, лежить у траві і ні тебе, ні твого ворога, ні птаха не відображає. Лише кров і трохи неба. Але неба все менше й менше. Кров розтікається. Кров поглинає небо. Кров заливає все. Кров заливає все.
Стіна бліндажа насувалася на нього з неприхованим наміром розчавити. Земля насувалася повільно, разом із вибуховою хвилею, після залпу із САУ. Він притискався до землі всім тілом, сподівався, що вона захистить його — бо до кого ще, як не до землі, було йому в цьому світі горнутися та всім тілом притискатися?
У цілому світі не було для солдата прихистку, окрім цих стін, окрім цього бліндажа — окрім цієї землі.
Цілий світ сунув на нього війною. Світ полював на нього, кидав міни, ставив розтяжки. Солдат бовтався посеред світу, посеред війни, наче крихітне суденце посеред бурхливого океану. Він уже давно втратив відчуття простору, часу, світла, відчуття неба й навіть того, хто на ньому живе. Втратив те, чого за жодних обставин втрачати не мав, — відчуття хисткої палуби.
Єдине, чого він не втратив, — це відчуття землі. Відчуття землі було гостре, солодке, запаморочливе.
Він ніколи її не мав, ніколи так близько не відчував, як зараз. Лише від такого відчуття землі можна було сповна відчути себе людиною, чоловіком, землянином, оборонцем, солдатом.
Прогримів черговий вибух, і солдат відчув її ще ближче, на собі, в собі, кожною клітиною, серцем. Земля огорнула його чорною крижмою з усіх боків, наче дбайлива мати, обняла, наче кохана жінка після довгої розлуки; він тримав її на руках, наче свою дитину.
Все. Більше не було болю. Він — повернувся. Він знайшов її. Вона знайшла його. Але це був не кінець. Це був лише початок.
Десь там зверху ще свистять кулі, свистять вітри, вибухають снаряди, біжать і гинуть, біжать і гинуть, біжать і гинуть солдати численних армій, квітнуть яблуні й падають додолу дозрілі яблука, а солдат лежить разом із землею — він у ній розквітає. Він підпирає її із середини. На таких, як він, земля тримається.
Там, де лежать солдати, там де ти, солдате, лежиш, згодом цвістимуть сади, битимуть цілющі джерела, стоятимуть храми та дитячі майданчики. Ти покращуєш її якість.
«Ти — є, ти — живий, ти — триваєш», — співає одинока пташка.
Ми сиділи кожен у своєму бліндажі — один навпроти одного — і намагалися вбити. Одне одного.
Ми стріляли один в одного з усього, з чого тільки можна було стріляти, командире, багато ночей і днів.
За цей рік він убив та поранив багатьох моїх товаришів.
За цей рік я чимало його спільників спровадив у лазарет і на той світ.
Але сьогодні все вирішилося. Поміж нами. Сьогодні по наших позиціях запрацювали їхні гради. У відповідь по їхніх позиціях вдарили наші САУ. Усе вирішилося. В один день.
600 метрів. Що таке, командире, 600 метрів на війні?
Стіни його бліндажа стрясалися від ударів. Міжстінний простір, невдоволений присутністю стороннього, намагався стулитися докупи. Це була присутність чужого, недоброго, ворожого, злого — його присутність.
Земля відторгала його. Земля намагалася поглинути його. Земля воліла провалитися крізь землю. Разом з ним.
Він оскверняв її.
Зробивши в ній сховок, він залишався їй чужим, як потворний плід, що вона, зґвалтована, викинула у світі багато років тому. Вона не була й не хотіла бути йому матір’ю. Ні в землі, ні на землі, ні поряд з нею йому місця не було.
Колись вона народила його — свого ворога. Мого ворога. Його.
І ось тепер вона його душила. Вона душила його у своєму лоні, наче диявольський плід. За мене. За себе. За все. За кожного з нас. За нас усіх.
Те місце, де він лежатиме, де він уже лежить, не можна позначати хрестом. Те місце прокляте. Хто він тепер? Гній, попіл, без роду, без імені, непотріб? Тлін. Просто тлін.