Шоста ранку. Сліпий тепловізор. Безформні привиди в густому тумані. Досвітні заморозки. Хрускіт перемерзлого листя під ногами. Два світлячки. Дві цигарки. Дві теплих зірки на всю холодну галактику. Одинокий голос низько стелився землею.
Знаєш, командире, я міг би помолитися за його душу. Та боюся, у нього не було душі.
«Привіт, Кармелюче. Це — Довбуш. Ти маєш мене пам’ятати. Як ні — то буду багатим. Дожити б. Усі ми достобіса розбагатіємо на цій війні. Хіба ні? Ми були з тобою в Азові, потім недовго в ОУН. Як казав Бояр: „топтали Піски“. Тепер у мене інший підрозділ, інший позивний.
Тепер я „25-й“. Чому „25-й“? Після того бою. Хлопці перехрестили. Ти знаєш, як це буває?
Наші поспіхом відходили. Напередодні нам добряче дісталося. Техніку спалили. Двохсотих і трьохсотих виносили на собі. А нас, добровольців, залишили прикривати. Двох кулеметників та двох снайперів.
Ми пропустили їхню розвідку. Трьох бійців. Дозволили зайти до нас у розташування. Слухали їхню хвилю, в убитого коректувальника за день до того взяли рацію, а коли командир групи дав відмашку — „чисто“ — по-тихому зняли їх.
Як я люблю свою зброю! Особливо — ніж! Ось цей, — ручка ізолентою обмотана, — дорогий, свій.
Що таке ніж? Як я раніше до нього ставився? Олівця затесати, порізати хліб. А тепер? Ні! Коли прийде мій час і їхній снайпер першим мене побачить, я хочу, щоб цього ножа мені в домовину поклали. Нехай на тому світі буде при мені. Звісно, якщо це буде не фугас чи пряме попадання з крупного калібру, і буде що збирати. А не як у друга Тура, від якого знайшли лише одну ногу з усього тіла; впізнавали по черевику. Словом, якщо буде могила, домовина, тіло і, відповідно, куди й кому класти ніж.
Чисте поле, в глибину — метрів 300, протяжністю по кілометру в обидва боки, сказати б — пасовисько, уявляєш? Ані тобі кущика, ані впадини, тут — ми, навпроти — вони, на розслабоні, вивалюють, переконані, що ми відійшли.
Ми дали їм пройти 200 кроків, а коли до наших схронів залишалася сотня, почали.
Це було красиво. Раніше я таке бачив лише в кіно.
Вони набігали напроти сонця, в давнину романісти писали — у світлі вечірньої зорі. Я бив, навіть не заглядаючи в приціл. Це була легка здобич. Вони билися, наче гуси, які увечері сіли на водойму, а на ранок вросли в лід. Єдине, що мене непокоїло, аби не підвела зброя, — затвор не заклинило, дуло не перегрілося, не перекосило набій. Коли вони зупинилися, я сказав: „25-й“. Ми вчотирьох поклали роту, брате! Тоді я плакав і землю їв. 25! У пекло спровадив. За один бій! Гадаєш, легше від того, що в пекло? У проміжку між два рази напитися води, два рази подимити цигаркою.
Я не міряю війну вбитими, кількістю тобою знятих, пійманих на приціл. Це не личить солдату. Але ще ганебніше рахувати ордени на грудях чи на погонах зірки. Я рахую гільзи. От і все. Коли стріляних гільз набирається повний підсумок, йду подалі в ліс. Там, щоб ніхто не бачив, акуратно закопую їх. Кожну гільзу кладу акуратно в землю, як нас Бог кладе. Відчуваю, що так правильно.
Три підсумки за два роки, три братські могили, відомі лише мені. Після першої я вже не можу спати. Думаєш, ти бог, бо можеш убити? Як на бога, ти мав би народжувати. Про милосердя не кажу. У цьому світі — це непідйомний хрест. У кожній такій гільзі жила чиясь смерть. Це я її випустив. Це я вирішив, кому прийшов час умирати.
Може, у нього ще був час виправитися, змінити своє життя, стати іншою людиною і звідси забратися, розкаятися, повернути додому, народити дітей. Але я вирішив: досить, усе. Він більше не буде не просто тим, ким був, але й тим, ким міг би стати. „Зірвати вишню зеленою“. Це безглуздо — зривати вишню зеленою. Вбити гусінь — значить не залишити їй шансу переродитися метеликом. „Птахи й кулі не можуть жити в одному небі“. Де тут метелики? Я вбиваю гусінь.
За ці два воєнні роки раптом виявилося, що, окрім тебе, мені нікому зателефонувати, брате. У мене нікого не залишилися по той бік війни.
Чого варте саме поняття „до війни“?
До війни. Щось таке далеке. І ніяке. Мале. Без смаку. Безбарвне. Як сам тодішній ти. Тепер усе буде інакше. Після війни. Вже сьогодні я чітко пам’ятаю обличчя тих солдатів, чую їхні крики, бачу їхні прострелені голови — голови, які я прострелив, — але майже забув обличчя своєї сестри й братів.
Це сьогодні всі ми солдати, хоробрі вояки, бійці, козаки, самураї чи, сказати б, — мамаї. Усі пройшли випробування вогнем. Усі знаємо, що робити під час бою, але всі досі безпорадні, коли стикаємося зі звичайним життям.