Але тоді, після бою, тільки ти сідав і писав вірша, наче справдешній японський воїн, як личить самураєві, і вся слава, все, що ми напрацювали гуртом, діставалося тобі.
Несправедливо. Так ми тоді гадали. Нарікали. Ми не знали, що вірш — це продовження бою, а для багатьох, для наших загиблих побратимів — це ще й продовження життя. Хочу нині перед тобою покаятися. Пробач мій гріх.
Дурні ми тоді були, як усі цивільні. Як усі цивільні, ми не тямили жорстокої краси війни. То вже потім бій перетворюється на медитації, то вже потім козак стає мамаєм.
Тоді ми ще не були 24 години на добу солдатами — на всі атоми, на всі 80 кілограмів ваги власного тіла, плюс — 40 кілограмів зброї та амуніції, — тоді, після бою, ми ще могли знову ставати слабкими, звичайними людьми.
Але сьогодні осколок міни розпанахав живіт моєму напарникові, моєму другому номеру, і от я сиджу на порозі госпіталю, п’ю спирт великими ковтками, і все це вже не має значення.
За цю війну це в мене третій напарник. Перших двох поховали. Одного забрало Дебальцеве, другого — Зеніт.
Мій напарник — дівчина. Війна. Так сталося. Марічка. Насправді мій перший номер в усьому, окрім пострілу, зараз на операційному столі.
Я, коли виносив її з-під обстрілу, до білого вимив руки у її крові.
Кажуть, Бог любить трійцю. Я теж люблю свого третього напарника. Якщо він її забере — чим він кращий за мене? Я — снайпер. Я — вбивця. Але він теж не бог. Він — звичайна смерть.
Як на війну потрапляє дівчина, сам знаєш. Як журналіст, як санінструктор, як волонтер. Поки щось не трапиться. Поки не стане для якогось підрозділу своєю, оберегом, талісманом, а війна з брудними ногами не залізе в душу їй. Поки когось дуже близького не втратить чи навпаки — дуже близького знайде. І все. Одне й те саме на війні безглузде запитання: „Зброю дасте?“
Війна. Не дамо — сама візьме. Будь-де. Будь-де.
Знаєш, удома в мене дружина, двоє діток. Гарна дружина і двоє гарних дітей. Майже дорослі. Живуть із батьками на Вінниччині. Усі чекають на мене. Чекають, коли я повернуся з війни.
Даремно. Я не повернуся. Немає мене. Того, якого вони знають, давно немає. Вони того не знають. Ніхто цього не знає. Я сам не знав досі. Але ти — розумієш мене?
Розумієш? Воно мене із середини рве. Тому сиджу я на порозі госпіталю, п’ю чистий спирт великими ковтками і телефоную тобі. Мушу з кимось поділитися. Вірша б написати. Я пишу. Нікому не показую. Відколи став мамаєм.
Але душу заціпило. До того ж — бракує хисту. І слів. Особливих слів. Потрібні особливі слова, щоб це оповісти. Не знаходжу. Грішний. Пробач, брате. Не маю кому більше. До тебе. І до Нього. Отче наш… Ти, що єси…»
На цьому зв’язок обірвався. Я передзвонював. Він не відповів.
По правді сказати, я не пригадую бійця з позивним Довбуш. Не можу згадати його лиця і дуже мучуся цим.
Тоді, два роки тому, люди приходили нізвідки і раптово кудись зникали, кожен чинив на власний розсуд, кожен по-своєму бачив це.
За два минулі роки з тисячами людей перетнула мене війна, і лише двом десяткам із них сьогодні я можу зателефонували, і вже нема сили жалкувати про це.
Розмова трапилася тиждень тому. Я вже встиг оформити її в новелу. Аж раптом цієї ночі з його номера прийшло повідомлення. Вірш. Вірш від «25-го». Ти знайшов особливі слова, брате Довбуше, друже «25-й». І хист у тебе є.
Досі не можу забути очі того алабая, командире, цей довірливо-тривожний погляд і ту голову, ту людську голову, яку він гриз.
Перший собака, якого я застрелив; перша жива істота на цій війні, яку я вбив.
Я пішов на війну, бо хотів убити людину — як усі ми, — це якщо говорити про мотиви, про квінтесенцію, «вижимку» з мотивів. І ти, будь ласка, скажи їм: якщо хочуть бодай би щось про нас зрозуміти, нехай не сміють говорити від нашого імені, приміряти до нас власну дешеву, вульгарну, причинно-наслідкову дурню.
Убити людину. Крапка. Це все, що їм належиться знати про мотиви. Не про мене. Про мене вони нічого не знають. Ще не час для одкровення. Я ще сам про себе багато не розумію. Тут відбувається моє становлення. Тут — я відбуваюся. Я тут став і стою.