Вінґе кинув погляд на купу паперів, підняв один лист, байдуже подивився на нього й кинув знову на купу. Нурлін зірвав з голови перуку й почухав голову.
— До мене дійшло, що барон вже шукає мені заміну.
— Знаєш, кого хоче поставити?
— Чув, що розглядає кандидатуру Маґнуса Ульгольма. Ти його маєш добре знати.
— Не знаєш, скільки ще тут пробудеш?
— Ні. Але якщо барон щось надумав, то вже доведе до кінця. Думаю, немає потреби казати, що Ульгольм не дасть завершити це розслідування. Тож часу в нас небагато, Сесіле.
Вінґе потер перенісся. Від утоми перед очима вже танцювали якісь кольорові світлячки.
— Мені не треба нагадувати, що часу обмаль…
Нурлін жестом запросив Вінґе сісти. Поліцмейстер розчахнув двері й гукнув у коридор, щоб їм принесли кави. Це розпорядження стосувалося того, хто був найближче до кабінету. Сів на стілець навпроти й тяжко зітхнув.
— Отже, повернімося до мерця з озера. Є хоч якась надія зловити вбивцю?
— Я маю підстави вважати, що покійного викинули в озеро всього за кілька годин до того, як його знайшли. Пошукаю свідків, які були в тій окрузі ввечері.
— Схоже на марну працю… Це все?
— Є ще дещо. Мрець був голий, але замотаний у накидку. Я такого ніколи раніше не бачив. Тканина, як на мене, надто дорога для такого вжитку… Треба попитати торговців, чи не бачили такої…
Нурлін, здавалося, зовсім не слухав. Повільно кивав, ніби у відповідь на власні думки.
— Головне — працюй тихо. І не лише через Ройтергольма. У народі нуртує невдоволення. Сам пам’ятаєш, як кілька місяців тому натовп на Слоттсбакені вимагав покарати шляхтича, бо той шпагою подряпав містянина. Скрізь, де є кров, потрібна особлива обережність. Зроби мені таку послугу.
Служниця постукала у двері й зайшла в кімнату з кавником і горнятками на олов’яній таці. Нурлін налив кави, і Вінґе з насолодою припав до чашки з гарячим напоєм. Кицька, забувши про всяку поштивість, скочила господареві на коліна й зручно влаштувалася. Нурлін занепокоєно подивився на Вінґе.
— Вибач на слові, Сесіле, особливо зважаючи на те, що і моя вина в цьому є, але вигляд у тебе кепський.
5.
Трактир називається «Погибель». Стіни закіптюжені, але, трохи придивившись, можна розгледіти малюнок фрески. Танець мертвих. Селяни й містяни, дворяни й священники водять коло навкруг скелета, що грає на смоляно-чорній скрипці. Малюнок справляє на відвідувачів неприємне враження, тому гостей зазвичай небагато — аж до пізнього вечора, коли всі в окрузі вже такі п’яні, що декор приміщення їх не займає.
Власник трактиру Єдда рішуче припиняв усі спроби вмовити його побілити стіну свіжим вапном. «Це малював сам Гоффбру, — люто відповідав корчмар, — це шедевр!»
Кардель ненавидів цю мазню. Особливо відтоді, як домовленість з Єддою зобов’язувала його залишатися притомним. Трактирник найняв Мікеля викидайлом — за кілька шилінгів на тиждень і провізію за кожного випханого розбишаку. Мізерна платня не дає змоги прожити, тож будь-який додатковий заробіток не завадить. Зі свого місця на лавці біля сходів тисячу разів за вечір він відчуває, як порожні очі скелета дивляться на нього. Кардель здригається і висипає в рот дрібку тютюну.
Передчуває, що ніч не буде доброю, тож напружено чекає її викрутасів. У повітрі весь вечір висить неприємна тяжкість. Тутешні п’янделиги дедалі голосніше покрикують над своїми склянками з вином і сивухою, дедалі частіше лунають образи. Раз по раз доводиться вставати й намагатися вгамувати пристрасті. Але в такому стані ніхто нічого не розуміє, і Мікель змушений хапати лобуря за шию і викидати за двері.
Компанія моряків намагається зайти в трактир — усі разом, зчепившись руками, аж доки найслабший здається і випадає з ланцюга під глузи й кпини всього товариства. П’яні молодики на весь голос співають сороміцьку пісню про позбавлених цноти дівчат.
Тепер Кардель уже впевнений, що добром це не закінчиться. П’яні хлопці в компанії — непогамовні, а неписаний кодекс честі спонукає їх усіх стояти за кожного з гурту. Він добре таких знає — сам колись був одним із них. Подобаються йому ці парубки, але і ненавидить їх люто. Уважно спостерігає за ними зі свого місця, як вовк стежить за овечою отарою — знає напевно, що зловить, питання тільки — коли саме.