Довго чекати не довелося. Якийсь товстун заплутався у власних шнурках і обляпав пивом одного з моряків. За мить бідолаху поставили на стіл і змусили танцювати, а самі підняли стіл і влаштували хитавицю. Стіл рипів так, що здавалося, ось-ось розвалиться. При цьому один з розбишак намагався ножем поцілити в пальці ніг гладкого танцюриста.
Кардель перезирнувся з Єддою, який стояв на іншому боці зали. Корчмареві чхати на розлите пиво або кров на підлозі. А от меблі грошей коштують. Кардель підняв свою здорову руку й підтягнув шкіряні зав’язки дерев’яного протезу.
Війна навчила Карделя, що в бою немає нічого шляхетного. Але все одно має дотриматися певного ритуалу, хоч він загалом безглуздий, як і цілком передбачувані результати його дотримання. Він уже до цього звик. Кладе руку на плече морякові. Німа дипломатія посеред бурі. Показує, що вони мають заспокоїтися. Хтось кричить йому у вухо. Хтось плює просто в лице. Мікель чує, як у вухах відлунюють гучні удари серця. Усе навколо наливається червоним… Але намагається опанувати себе. Опускає руки. Моряки переможно регочуть.
Коли він завдає першого удару, п’яні лобуряки ще не розуміють, що сталося. Дерев’яний протез вирізано у вигляді розкритої долоні, тож коли Карделева ліва рука різко вилітає в бік найближчої пики, спершу скидається на те, що він хоче погладити моряка по щоці. Червоним каскадом розлітаються зуби. З кожним кроком Мікель ніби просто спостерігає за рухами своєї руки. Комусь зламав щелепу, іншому роздробив перенісся, вибив око… Удари викликають дикий біль у куксі, але від цього він лише стає лютіший.
П’яна компанія розбіглася. Останній моряк, плачучи, рачкує до дверей. Кардель копняком викидає його за поріг.
Товстун, з якого знущалися п’яні моряки, навіть не зліз зі стола, просто плеще в долоні й усміхається від вуха до вуха.
Він безмежно вдячний. На знак вдячності замовляє глечик білого вина, виголошує здравиці на честь свого рятівника. Кардель думає, що цей інцидент забезпечить спокій у корчмі аж до закриття. На підлозі досі патьоки крові, усі сліди ведуть до нього. Не звертаючи уваги на Єддині погляди, бере кухоль і довго п’є вино, аж до дна.
Бійки — та рідкість, що ще може його розважити. Раніше він взагалі активно наривався на бійку, і в кожній перемозі знаходив утіху. Виникала якась ілюзія контролю над власним життям. Але з віком втіха все менша. І рука болить. Почувається дуже старим, надто старим для такого життя. Добре, що хоч вино ще тішить.
Чоловік назвався Ісаком Райнгольдом Блюмом.
— Я взагалі скальд. До ваших послуг.
Кардель підняв брову, товстун прокашлявся і продекламував:
— Герою! Лиходіїв тьму ти силою зборов!
Тіла братів своїх громиш і проливаєш кров.
— Ну, не зовсім так… Братів я якраз і не бив. Ти цим на життя заробляєш?
Блюм стиснув вуста й припалив люльку від свічки.
— Прокляття поета: навкруги самі критики. Утім, ні, не заробляю. Працюю в поліцейському управлінні на Слоттсбакені. Зараз я секретар, із січня.
Кардель протягом дня не згадував ні про поліцію, ні про Вінґе — аж до цих слів.
— А ти знаєш такого собі Вінґе? Сесіла Вінґе.
Блюм замислено подивився на Карделя і випустив цівку диму.
— Хто з ним знайомиться, той вже не забуде…
— Хто він? Можеш мені розповісти про нього?
— Він почав співпрацювати з поліцією, коли Нурліна призначили поліцмейстером. У них якась домовленість. Вінґе має карт-бланш, робить, що хоче, у певних межах, звісно. Деякі злочини його цікавлять, деякі не цікавлять.
Кардель повільно кивнув. Блюм докурив свою люльку, а потім став розповідати далі.
— Так вийшло, що ми з Вінґе разом вивчали право в Уппсальському університеті. Правда, я на кілька років старший, тож ми ніколи не були в одній компанії. Він завжди читав Руссо. Книжковий хробак, знаєте, з тих геніїв, як був Рудбек. Пам’ять — неймовірна. Якщо щось прочитав, то вже міг повторити слово в слово, ніби книжка лежить перед ним. Можливо, у цьому й була його проблема. Часом люди забагато читають, і від того в голові щось псується. На роботі в суді всі його не любили. Вимагав, щоб кожного звинуваченого вислухали, хоча ніхто такого не робить. Воно так, якщо Вінґе готував справу, то сумніватися вже не було в чому, він усе розкладав по поличках і доводив достеменно. Але не любили його. Більшість суддів міського суду хочуть якомога швидше встановити справедливість, — якщо їх взагалі цікавить справедливість. Проте Вінґе зупинити ніхто не міг. Правник з нього таки видатний, аргументи наводив залізні. І лаяли його, і кепкували — ніщо не могло йому завадити. За цей рік, що на запрошення Нурліна співпрацював з поліцією, уже легенди склалися про його справи. Усі ж помиляються, усі можуть щось забути, не звернути уваги, проґавити. Але не Вінґе.