Блюм розмахував люлькою, ніби наголошуючи важливі частини свого спічу. Він спробував ще раз затягнутися, зрозумів, що люлька давно згасла, відклав її на край столу й знизав плечима:
— Якщо так, щоб сказати про нього щось не дуже добре, то — не красень він, звісно.
— Я помітив.
— Бачив я навесні його жінку в Королівській опері. Коли почув її прізвище й зрозумів, хто її чоловік, спершу був певен, що помилився. Фантастична жінка, Карделю, вродлива, тепла, ніжна, жвава… Словами не передати. Упевнений, що женихи до неї чергою стояли. Ніколи не зрозумію, чому вона вибрала Вінґе. І тим більше незбагненна іронія долі, що він її вирішив покинути, а не навпаки, як можна було очікувати.
Блюм раптом замовк. Здавалося, його настрій згас разом з люлькою. Тишу заповнив гул голосів у корчмі. У кутку якийсь жебрак у заляпаному камзолі поставив перед собою череп’яну миску для милостині й заграв на дерев’яній дудці тужливу мелодію.
Блюм витрусив попіл з люльки.
— І ще дещо, Карделю. Мабуть, треба було зразу сказати, але вино трохи відбило мені пам’ять. Сесіл Вінґе помирає від туберкульозу легенів. Він ніколи не був здорованем, а хвороба взагалі ослабила його надзвичайно. Він дуже блідий, хоча намагається це приховувати, рідко кашляє на людях, а якщо й буває, то тихенько в хустинку, завжди має при собі кілька темних хустинок, щоб крові не було видно. Подейкують, що жінку він покинув, аби не мусила дивитися, як він потроху помирає. Найкращі лікарі з Серафену ще місяць тому сказали, що він своє віджив. Те, що він досі живий, — вважай, подарунок долі. І хоча на Слоттсбакені Вінґе поважають, але вже зараз в управлінні його називають Привидом.
Блюм уже давно непевними ногами побрів десь у стокгольмську ніч. Хміль уже відпустив Карделя. Лойові свічки одна за одною зі шкварчанням гаснули, останні відвідувачі покидали «Погибель». Корчмар підійшов до Мікеля і поклав руку йому на плече.
— Я тебе найняв підтримувати порядок, а не влаштовувати побоїща. Ти лякаєш клієнтів. Вибач, Мікелю, я не можу більше тобі платити.
Невдовзі після півночі у своїй кімнаті Мікель Кардель прокинувся від задухи. Серце шалено гупало. Дико боліла ліва рука, його єство ніяк не хотіло сприймати, що її вже немає. Удруге за два дні. Уже ні вино, ні бійка не заглушали цього болю…
6.
Ніхто не називає цю хворобу туберкульозом, аж поки не стане абсолютно очевидно, що ніякої надії на одужання вже немає. Лише коли смерть неминуча, хворобу нарешті називають справжнім іменем.
Усе почалося торік навесні з легкого кашлю, що довго не припинявся. Він і в дитинстві часто кашляв, тому не дуже звертав увагу. Далі ночами його почала охоплювати пропасниця, і він прокидався, обмотаний мокрим простирадлом на мокрому матраці. До літа Сесіл Вінґе вже мусив хустинкою затуляти рота, щоб його кашель не привертав уваги перехожих. А одного дня в червні вишуканий візерунок бавовняної хустинки зашарівся від крові. Він часто задихався, немовби довго-довго біг, а в грудях лежало щось важке й неповоротке, що не давало глибоко вдихнути.
Лікар промацав набряклі лімфовузли й сказав, що це золотуха. Призначив пити гидкий відвар з кори в’яза, кореня марени, гвоздики, папороті й бодяну. Пів пляшки на день. Не допомогло. Лікар задумливо протер окуляри й запропонував зробити дренаж, щоб з тіла витекли хвороботворні рідини. Поташем він пропалив дірочку в лівій частині грудної клітки, десь як на мізинець. Щоб не заростала, вклав у рану горошину. Через кілька днів з рани рясно потік гній, лікар зрадів і заявив, що тепер одужання вже близько. Але ні. Рана немилосердно пекла й не давала спати ночами. Сесіл то мерз, то його кидало в жар і заливало потом. Дружина постійно була біля нього: витирала йому чоло, обтирала рушником ослабле тіло, тихенько співала колискових, щоб він знову заснув і хоч трохи відпочив.
Минув рік, за зимою прийшла весна, а Вінґе все пробував одне лікування за іншим. Сидів, схилившись над посудиною з оцтом і крейдою, пив непроціджене коров’яче молоко й глибоко вдихав повітря у хліву. Але так само прокидався вранці мокрий, і при цьому ніщо не могло його зігріти. Судини його посиніли й набрякли, під почервонілими очима постійно лежали тінями темні кола. У грудях боліло. Коли починав кашляти, зупинитися вже було дуже важко, а разом з кров’ю вилітали й смердючі шматочки омертвілої плоті. Якось йому зробили кровопускання і виявили, що кров швидко гусне й синіє — певна ознака, що хвороба захопила вже все тіло. Він більше не міг бути чоловіком для своєї дружини, не міг ділити з нею ложе, цілу ніч кашляючи й постійно прокидаючись, коли Мара сідала на груди й тиснула, що наче аж ребра тріщали, і не давала дихати.