— А друге — те, що це дуже особливий злочин. Скоїв його не звичайний злочинець. Які можливості треба мати, щоб так довго тримати людину, так її мордувати, і ніхто про це не дізнався? Розумієш, яка це сила волі? Яка зосередженість на своїй меті. Ніхто не знає, що нас чекає в підсумку, якщо ми взагалі зможемо щось розкопати. Тож маю попередити, що кожен зароблений риксдалер обернеться тобі новим ворогом. Кажу тобі це, бо ти ризикуєш більше, ніж я.
Вінґе повернувся до вікна. Дощ, що досі бив краплями в шибку, поволі змішувався з мокрим снігом.
— Я цієї зими не переживу. Уже скоро буду далеко від будь-яких причин і наслідків. Тож хай що станеться, муситимеш сам розгрібати.
Кардель потупився. Він знав Вінґе зовсім недовго, але вже питав себе, чи не обернеться ця співпраця новим болем, може, сильнішим, ніж залишила смерть його друга Югана. Проте рішення далося напрочуд легко. Кардель різко грюкнув долонею по столу, від чого деталі годинника на аркуші перемішалися.
— То скористаймося цим часом, щоб і ти встиг дістати заслужену порцію проблем, — мовив Мікель і подивився на розпливчасте відображення Сесілового обличчя у шибці. Здається, уперше за весь час на губах Вінґе з’явилась усмішка.
8.
У трактирі «Прапор» на березі затоки Ладуґордсвікен димно і весело. Виграють двоє музик, один на лірі, другий на скрипці. Обоє прийшли заробити якусь копійку, та й вирішили, що краще об’єднати зусилля замість змагатися один з одним. У корчму набилося чимало людей — послухати їх. Скоро вже й на сходах стояли.
Надворі холодно й волого, хоча сніг ще тане, тільки-но падає на землю. Над Солоним озером поплив вечірній туман, з-над води піднімається в місто. Вінґе з Карделем вечеряють. Столик вибрали ближче до вогнища, далі від протягу з дверей.
Кардель страшенно голодний, а Вінґе майже нічого не їсть. З кухні несуть щучі тюфтельки, тушковану моркву, свинячі сосиски, юшку і смаженого оселедця, парену ріпу, хліб, сир і миску каші з дольками апельсина й солодкими сухариками.
Кардель їсть, ніби це його остання вечеря в житті, удвічі, чи й утричі більше за товариша. Вінґе не заважає Карделеві тамувати голод, хоча сам тільки колупається в їжі, відкладає виделку й переходить до кави. Мікель нарешті доїдає, кривиться від запаху кави й відсовує від себе чайник.
— Ніколи не зрозумію, що люди знаходять у цій гидоті.
— Можливо, до смаку треба звикнути, але добре бадьорить. Жане-Мішелю, розкажеш, як втратив руку?
— Не дуже охоче я про це розповідаю… Але, можливо, якби всі знали, що таке Російська війна Ґустава Третього, то надалі такого не допустили б. Моя роль не була ні геройська, ні вирішальна. Маленький персонаж у вирі подій, над якими не мав контролю. Мене послали на смерть, а доля чомусь вирішила інакше — залишився живий, хоч і втратив руку.
Хоч Мікель був усього-на-всього унтерофіцером, швидко зрозумів, що до війни вони не готові. Кардель п’ять років служив в артилерії. На Іванів день 1788 року його разом з тисячами інших галерами стокгольмської флотилії перевезли до Фінської затоки. Біля острова Ганґе вони приєдналися до вітрильного флоту, що прибув з Карлскруни під проводом королевого брата герцога Карла. Карделя приписали до «Батьківщини», лінкора з шістдесятьма гарматами. Корабель за проєктом Чапмана побудували в Карлскруні п’ять років тому.
— Ми з «Батьківщиною» були однолітками на службі. Я спершу подумав, що це хороший знак. Потім з’ясувалося, що помилився.
На палубі «Батьківщини» Кардель зустрів і туманний ранок 17 липня, коли флагман їхньої ескадри сигналізував про наближення противника. Через пів години і Кардель побачив, як на сході з туману виринають щогли ворожих кораблів. Можна сказати, тоді він уперше відчув страх. Сили були приблизно рівні: сімнадцять російських суден проти двадцяти шведських.
— Чорт, то ж була моя перша битва, Вінґе! У морі це все відбувається дуже повільно. Щойно ескадри побачили одна одну, почалися маневри. Ловили вітер, течію, щоб наблизитися до ворога на достатню відстань, а потім ще й вишикуватися в лінію і повернутися бортами, щоб гармати могли поцілити в них. А потім команда — і залп. Стріляли й стріляли… Бачили лише те, що видно через жерло гармати, поки очищаєш, закладаєш ядро й заряд. У найкращому разі бачимо криваві хвилі й уламки, а в найгіршому — лінії гармат, готові змести все з нашої палуби. Ми ж теж — мішені, як і наш противник. Чорт… Ядра, які не влучають у ціль, б’ють об борти, судно трясеться… Дерев’яні тріски летять, мов кулі, ріжуть тіло, розбивають кості… Люди всираються на місці, де стоять, лайно впереміш із кров’ю ковзає в чоботях… Ти знав, що під страхом смерті навіть піт інакше смердить? Додай до цього пороховий дим — ось тобі й пекельний парфум. Але якби нам вистачило ядер, ми перемогли б.