Мабуть, у канцелярії вирішили, що простіше платити Карделеві ті мізерні шилінги, аніж сваритися з чоловіком, який його влаштував у варту. Мікель і далі отримував платню, але фактично лише носив форму, яку йому видали на службі. У кожному разі цей костюм був кращий за його власний — був і камзол, і чоботи, і ремінь. Службову нагайку, що правила пальтам за зброю, поламав і викинув у море.
Кардель потягнув Генріка Стуббе за ріг, щоб не зустрічатися з Фішером і Тюстом. П’яний поліцай без упину бубнів:
— Ну ось і біля Фатбурену, Карделю. Лайно… Ти тут скупався, якщо я правильно зрозумів. Ти був тут, коли справді сильно дме вітер? Ні? Особливо коли вітер з затоки Орставікен. Вітряки крутяться так, що аж дерев’яні частини димлять: Сомарма, Фінська, та й інші. Але коли пориви вітру налітають на Фатбурен — ніби весь непотріб і гниль піднімаються з дна. Сморід такий, що люди розбігаються. Ти добре знаєш Седремальм, Карделю?
— Та трохи знаю, але здебільшого через вікна трактирів.
— Ні, цього недостатньо. Я тобі розкажу. Тут живуть усі злодії, які тільки є в окрузі. Дітей вчать красти ще з колиски, бо інакше помруть від голоду. Від народження вони починають шлях, що приведе їх куди? Правильно, до ганебного стовпа, в’язниці або шибениці. От щойно ввечері якийсь чоловік у корчмі читав у газеті: порядний житель столиці скаржиться, що на острові Стадсгольмені повії потай пропонують людям свої послуги за кілька шилінгів. Як ми реготали! Панству робити нема чого! Переходь через міст на цей бік — за пів ціни знайдеш, кого захочеш, молодих, старих, дівчат чи хлопців.
Кардель і Стуббе помалу брели вулицями навколо Фатбурену, квартал за кварталом. Білі кам’яні будинки, де розмістилися мануфактури й сім’ї їхніх власників. Ветхі дерев’яні халупи, у яких тісняться велелюдні сім’ї бідноти — по кілька поколінь, всі одне одному на голові. Ці нетрі давно мали знести — якщо пожежа, згорить усе дощенту. Не доходять руки в міста.
Бруківка побита колесами возів і важкими чоботями.
Стуббе зупиняється перед церквою Святої Марії попити води. Кардель ковтає, кривиться, а поліцай регоче:
— Вода з затоки! Солоне озеро несе свою воду в Слуссен, а пробивається і сюди. Смак відчувається, чи не так? Тут багато хто зіпсував свій пунш, бо спершу не скуштував, яка вода на смак.
Стуббен показує будинки, розказує, хто тут живе, стукає у двері та вікна й передає мешканців Карделю — питай, мовляв, що тебе цікавить. Усі слухняно відповідають. І невинуваті звикли боятися представників влади — запросто заберуть на примусову роботу або в тюрму, якщо не маєш документа від роботодавця. Усі звично відповідають за завченим з дитинства зразком: не бачив, не чув, не знаю.
Через кілька годин Кардель починає сумніватися, що тут можна почути притомну відповідь на найпростіше запитання. Стуббен знизує плечима:
— А чого ти чекав? Ходімо донизу, попоїмо трохи.
У кузні «Залізна могила» дзенькають скоби, що їх носії складають на ваги. Московитський купець на Російському дворі намагається перекричати навколишній шум своєю дивною мовою. У трактирі «Пелікан» біля Бедельсбакена їм подали пареної ріпи, оселедця, пива й по чарці сивухи. Трактир переповнений, доводиться ліктями розпихати сусідів, щоб звільнити собі дещицю місця за довгим столом. Кардель краєм вуха чує, як всі навколо скаржаться все на те саме, пошепки лають герцога Карла й барона Ройтергольма, нарікають на бідність, недоладне правління, постійно повторюють, що необхідні зміни.
— Якщо можна, Мікелю, хотів би спитати: що ви взагалі хочете знайти? Вам там у місті більше нема роботи? Я чув, що говорять про Сесіла Вінґе, і сам його бачив. Здається мені, у нього не все гаразд із головою, та й узагалі. Тіло, може, ще й пересувається, але життя в ньому вже не видно. Схожий на вийнятого з труни мерця. А я скажу тобі, що так триматися за життя — неприродно. Йому б уже скоритися своїй долі… Але ти, Карделю? Ти ж міцний парубок, з м’яса й крові, перед тобою все життя. Навіщо марнуєш час на такі дурні витребеньки?