Ніклас Натт-о-Даґ
1794
Перcонажі, про яких ідеться в романі
ЖанМішель Кардель, також званий Мікелем — колишній артилерист; залишився без руки під час битви в Свенсксунді, служить у сепаратварті Стокгольму[1]; службу ненавидить і воліє заробляти викидайлом у корчмі.
Сесіл Вінґе — колишній прокурор, нештатний слідчий стокгольмського управління поліції, хворий на сухоти.
Анна Стіна Кнапп — спершу продавала овочі й фрукти в парафіях Святої Марії і Святої Катаріни, потім потрапила до Прядильного дому[2]; з зими 1793 року стала господарювати в корчмі «Мавпа» як Ловіса Ульріка, дочка корчмаря; узяла собі прізвище Блікс.
Ісак Райнгольд Блум — секретар в управлінні поліції, поет, пошановувач Карла Густафа аф Леопольда[3], на чию поезію рівнявся.
Юган Крістофер Блікс — учень фельдшера з Карлскруни, з жалості оголосив своєю нареченою Анну Стіну Кнапп, з якою так і не одружився, бо укоротив собі віку у затоці Ріддарефіорден; мертвий і похований.
Петтер Петтерссон — головний наглядач у Прядильному домі.
Юнатан Леф — наглядач.
Дюлітц — колишній утікач з Польщі, торговець людськими життями.
Ґустав III — Божою милістю король шведів, гетів і вендів; поранений після замаху в Опері, помер від рани в березні 1792 року.
Ґустав Адольф — єдиний син Ґустава III, король (лише за титулом), якому в листопаді має виповнитися 16 років; від його імені в королівстві править регент.
Герцог Карл — молодший брат покійного короля Ґустава III; опікун малолітнього престолонаслідника; ледар, який тільки користається владою замість дбати про державу.
Ґустаф Адольф Ройтергольм — барон, один із наймогутніших вельмож королівства; як найближчий друг герцога Карла саме він має реальну владу, через що його ще називають «великий візир»; підозрілий і забобонний; за звичкою залишився заклятим ворогом покійного короля і дуже переймається знищенням усіх слідів минулого правителя.
Ґустаф Моріц Армфельт — улюбленець покійного короля, остання надія ґуставіанців; висланий за кордон через організацію змови проти регента.
Маґдалена Руденшельд — дворянка, за якою безуспішно сох герцог Карл, коханка Ґустафа Моріца Армфельта й учасниця його змови, за що потрапила до ув’язнення.
Карл Туліпан — корчмар, власник корчми «Мавпа», добровільний учасник вистави, у якій Анна Стіна Кнапп вдавала його дочку.
Маґнус Ульгольм — з грудня 1793 року начальник стокгольмської поліції, змінив на цій посаді Нурліна, якого перевели до Вестерботтена; сумно відомий тим, що привласнив гроші, призначені для виплат удовам священників; посіпака регентського режиму.
Карл Вільгельм Моде — губернатор Стокгольму, один з найвпливовіших чиновників у королівстві, вірний барону Ройтергольму.
Майстер Ерік — так наглядачі в Прядильному домі називали нагайку, якою Петтерссон бив ув’язнених.
Перша частина. З могили живих
Зима 1794 року
1.
Січень, самісінький початок 1794 року. Уранці до моєї кімнати зайшли, сказали одягатись і йти надвір, бо прийшов новий рік і годі вже терпіти бруд і паразитів. Треба обкурити кімнати димом ялівцевих гілок, вимести сміття і попирскати оцтом підлогу. Незграбно натягнув штани, вступив у черевики, накинув куртку на плече. З’ясовується, я за цей час дуже схуд і одяг висить, як на палиці. Повільно зійшов сходами й уперше за хтозна-скільки тижнів вийшов на світ Божий, який до цього бачив тільки крізь вузький проріз вікна.
Липи у дворі вже кілька місяців голі. Осінь забрала з них листя, зате зима щедро відплатила снігом. Біла ковдра вкрила гілля, спустилася на землю і пролягла вдалину, скільки погляд сягає. Сонце сяяло, його промені на білизні снігу виблискували з силою, якої не витримував жоден інший колір. Засліплено примружився і мусив затулити очі рукою. Інші пацієнти товклися на ґанку або несміливо брьохали по двору, лаючись на мокрі черевики й холодний сніг. Мені не хотілося їхнього товариства, і я пішов донизу, ближче до замерзлого озера. Засніженою кригою можна було пройти кількасот метрів аж до місця, де з-під льоду вибивалася вода. Недоторканий сніг обіцяв мені самоту. Мороз кусав, але сонце пригрівало, і, незважаючи на кепський настрій, я таки вийшов на крижане поле озера.
Удалині ліворуч від мене виднілися жовті зуби Корабельної набережної, за ними кілька шпилів церков, а ще далі темніли обриси палацу. Я відвернувся, ніби не бажаючи привертати до себе увагу сплячого хижака, і подивився назад, туди, звідки прийшов. Зі свого місця я чи не вперше побачив краєвид, зазвичай доступний лише рибалкам і морякам.
Місто повернулося спиною до Данвікена. Якщо чесно, здавалося, що навіть час тут зупинився або принаймні протікав з інакшою швидкістю: дні короткі, а ночі довгі. Схили двох пагорбів врізаються в наше небо з двох боків і скорочують шлях сонця в нас над головами. До лікарні потрапляють, лише не маючи іншого вибору. Багато з тих, хто лежить тут, не хворіють ні на що, крім старості. Сюди їх помістили сини й дочки, щоб забезпечити їм догляд в останні роки життя, але самі ніяк не можуть знайти час відвідати старих, що тут стають справді як малі.
Трохи далі вздовж озера розташувалася божевільня. Звідси, з криги, налічив я сім поверхів, збудованих у вигляді гігантських сходинок. Божевільня — нескінченне джерело чуток у лікарняних коридорах. Кажуть, душевнохворих там значно більше, ніж будівля може вмістити. Деякі вікна забиті дошками, на інших — ґрати. Якось я підійшов майже під саму тінь божевільні, і здалося мені, що чую якийсь глухий шум чи гул, що нагадав, як у дитинстві я гуляв біля вуликів і з цікавості засунув туди руку, на власному досвіді пов’язавши байдуже гудіння з різким болем від бджолиних жал. Мабуть, так гуділи й бідолашні психи у своїх тісних палатах. Час від часу каретами приїжджали якісь пани з міста, давали охоронцям по кілька монет, і ті пускали їх всередину — подивитися на чудасії і страхи, що коїлися за жовтими стінами божевільні. Персонал лікарні, який ще мав сили на такі розваги, уважно дивився на зблідлі обличчя поважних гостей на виході й зловісно посміювався.
Не знаю, чому саме, але пішов і я туди. Жовта, як гній у рані, божевільня височіла на пагорбі на місці колишньої солярні, що її навмисно збудували далі від міста через шкідливі випари, зараз ще більше відділена від нього — тепер уже через своїх пацієнтів. На вході зупинився перед табличкою з вирізьбленим віршем, з якого один рядок особливо запам’ятався: «Тут живуть жертви жадібності, честолюбства й нещасного кохання — читачу, упізнай себе!». Як може бути, щоб тут хтось викарбував слова саме про мене?
Ніхто мене не зупинив, двері були незамкнені. Щойно я їх відчинив, до мене долинули стогони й крики, які раніше долинали як приглушене гудіння. Зараз я вже чув багато голосів замість одного. Коридор похмурий, напівтемний, і я не зразу побачив невеличкого чоловічка, який стояв неподалік від входу, ніби чекаючи на мене. Я нерішуче кивнув, а він кількома швидкими кроками підскочив до мене. З якоюсь допитливістю оглянув мене й несподівано м’яко мовив:
1
Сепарат-варта — один із підрозділів служби правопорядку, службовці якого мали виловлювати й доправляти до суду та в’язниці злодюжок, жебраків і повій.—
2
Прядильний дім — виправна установа, а насправді — в’язниця, у якій тримали повій, злодюжок та інших дрібних злочинниць, змушуючи їх прясти.