Спершу нічого не було видно. Але за кілька секунд я раптом побачив сотні очей, спрямованих на нас. Не знаю, чого я чекав після попередження Югана Акселя, але точно не того, що в трюмі судна побачу саме пекло, перенесене через океан.
Довгими рядами в приміщенні заввишки не більше метра лежали голі люди, сковані ланцюгами,— чоловіки, жінки й діти, вкладені щільно, щоб більше вмістилося, прямо у власних фекаліях, сечі й блювотинні. Серед живих долілиць лежало кілька мертвих. Дзижчання мух майже заглушало стогони. Добре було чути тільки дзенькання ланцюгів. Цих очей я ніколи не забуду. Одні дивилися на нас із гнівом і жагою помсти за кожен удар, кожне приниження, які ці люди пережили. Інші ж були геть порожні й безтямні, як очі корови.
Під першою палубою — така сама друга. Під нею — третя, потім четверта. Далі ми не пішли. З найнижчої палуби, куди стікали екскременти з усіх верхніх, чулися крики чужою мовою. У мене підгиналися ноги. Я вчепився за мотузку, що звисала вздовж перегородки.
— Дорослий негр займає шість з половиною футів,— сказав матрос,— жінка — трохи менше, дитина — п’ять футів. Разом ми завантажуємо приблизно п’ятсот рабів. Їхні вожді продають їх нам за скляні буси!
Я в паніці розвернувся і кинувся на верхню палубу. Капітан Джонс розреготався, побачивши мій стан. Юган Аксель вийшов за мною, і Джонс звернувся до нього:
— Ну що? Який курс ви мені запропонуєте?
Юган Аксель назвав якісь числа, губи Джонса заворушилися, він підрахував суму й задоволено посміхнувся. У мене перед очима все попливло. Я більше не міг стримуватися, схилився за борт і виблював. Усього за кілька дюймів від нашого човна. Юган Аксель став на мій захист:
— Мій брат щойно перехворів на лихоманку, ще не зовсім одужав.
Коли ми пливли назад, я тремтів, мов листок на вітрі, хоча й було дуже спекотно. Кузен обійняв мене за плечі.
— Ти впорався краще за мене, Еріку. Я на першому огляді знепритомнів. Баґґе сказав, що в мене сонячний удар.
Він глибоко вдихнув, насолоджуючись свіжим бризом.
— Це прихований бік життя на Бартелемі, яке я вже кілька днів спостерігаю. Найбільший ринок рабів на Антилах розташований на шведській землі. Тут вільний порт, де продавці не платять ніяких податків, а покупці — невелике вивізне мито. Зараз найуспішніша торгівля: Англія оголосила війну Франції, Нідерланди виступили в союзі з англійцями. Ми єдиний нейтральний порт у Вест-Індії, і продавцям африканських рабів більше нікуди йти.
10.
Так я вперше зазирнув у темні нутрощі Бартелемі. Можливо, мені треба було здогадатися про все раніше, але це був не перший раз, коли мені знадобилося більше часу, ніж іншим, щоб щось зрозуміти. Упевнений, що Юган Аксель значно раніше за мене запідозрив щось недобре, а тому був краще підготовлений до порядків, які панували на острові. Для мене ж це було дуже важке випробування. А найскладніше було зустрічатися поглядом з численними темношкірими жителями Ґуставії. Лише одиниці з них спромоглися зібрати гроші на викуп і тепер користувалися обмеженою свободою. А більшість їх була рабами людей зі світлою шкірою. У їхніх очах я читав те, що вони відчували до всіх білих: страх і ненависть під маскою покори.
Невдовзі з’ясувалося, що я непридатний для більшості обов’язків на губернаторській службі. Не було нічого дивного в тому, що я погано ладнав з числами. Але острів ніби вбив узагалі всі мої обдарування. Я ніколи не був хорошим актором, тому Баґґе і його підлеглі швидко побачили, що я надто чутливий, отже — ненадійний. Вони демонстративно усунули мене зі свого кола. Двері зачинили перед моїм носом. Коли я підходив до гурту, розмова стихала.
Урешті-решт мені знайшли роботу, де я «міг загартуватися»,— вести протоколи судових засідань і лічити удари профоса. Баґґе грубо розсміявся, призначаючи мене на нову роботу:
— Хай арифметика не найсильніший твій бік, Тре-Русур, але навіть ти зможеш впоратися з цим.
Не уявляючи, що мене чекає, з торбою, канцелярським приладдям і папером я пішов до цитаделі, розташованої на пагорбі над бухтою. Я трохи запізнився, тож мене вже чекали біля гармат, які захищали вхід до Каренажу. Краєвид звідси відкривався надзвичайний. З висоти Ґуставія здавалася справді гарним містом. Біля входу стояла невелика група людей під охороною кількох солдатів у вицвілій формі. Старший промовисто глянув на годинник, натякаючи на моє запізнення, повернувся на підборах і махнув рукою.
Двоє солдатів тримали між собою темношкіру жінку в лахмітті. Вона була така худа, що ребра можна перелічити. До свого жаху, я побачив, що вона вагітна — судячи з розміру живота, скоро мала народжувати.
На землі лежали шкіряні ремені, прикріплені до коліс гармати. За два метри в землю вбито два кілки, теж з ременями.
Коли солдати підвели жінку до цього імпровізованого ешафоту, вперед виступив білий чоловік, і між ними розгорілася суперечка. Говорили вони такою дикою французькою, зі стількома гортанними звуками, що більшості слів я не розумів. Здається, чоловік був господарем цієї рабині й просив її пощадити з огляду на стан. Дискусія різко обірвалася, коли старший охоронець махнув рукою і двоє солдатів стали копати яму між стовпчиками й гарматою. Тепер я взагалі нічого не розумів. Чоловік, схоже, побачив мою розгубленість і підійшов до мене.
— Мене звати Дюрат. Я перепрошую за затримку.
Чистісінькою французькою я спитав, що відбувається. Чоловік засміявся і поплескав мене по плечу, показуючи цим жестом, що я надто молодий і недосвідчений.
— Ви тут новенький. Річ ось у чому: ціни на рабів дуже різні. Найдешевші — ті, яких привозять з берегів Гвіани. Вони не знають мови, і їх доводиться довго вчити. Вони часто бунтують, бо пам’ятають, як жили вдома. Раби, що народилися тут і з молоком матерів всотали рабство,— значно цінніші. Вони слухняні, сильні й точно знають, що робити.
Я похитав головою, показуючи, що досі не розумію.
— Невже не розумієте? У неї в животі двадцять монет, які я отримаю, продавши її дитину. Удвічі більше, ніж за раба з Африки. Я не хочу, щоб дитина загинула. Яма — для її живота.
Перед моїми очима з жінки зняли лахміття, змусили стати навколішки й лягти животом у яму. Коли яма стала достатньої глибини й усі залишилися задоволені приготуванням, руки жінки прив’язали ременями до коліс гармати, а ноги розсунули й прив’язали до кілків. Жінка беззвучно плакала.
Старший оголосив вирок:
— Рабиню Антуанетту тричі затримували за продаж товарів на вулиці після настання темряви, хоча вона знала, що це заборонено. Тридцять ударів.
Профос теж був чорний. Він зняв сорочку й пов’язав її навколо талії. Узяв довгий плетений батіг з темної шкіри. Усі розступилися, щоб дати йому місце. Він виявився справжнім майстром своєї справи. Кожен удар виляскував, як постріл з пістолета, і луною відбивався від стін форту. Батіг розривав шкіру й плоть на спині жінки. Вона моторошно закричала. Міхур не витримав, і сеча стекла в яму, викопану для її живота.
Ніколи не подумав би, що тридцять ударів — це так довго. Я відвів очі й роздивлявся присутніх на екзекуції. Після дев’ятнадцятого удару я підняв руку й крикнув: «Тридцять». Мій власний голос здався мені жалюгідним писком порівняно з вилясками батога. Ніхто нічого не питав. Солдати відв’язали ремені, двоє рабів підняли на ноші свою посестру, чиє непритомне тіло, здавалося, досі здригається від ударів, і понесли до міста. Дюрат пішов за ними, глянувши на мене значно похмуріше, ніж під час нашої розмови.
Ніби в тумані пішов до Ґуставії і я.
Торгівля людьми оточувала мене зусібіч. Біля Каренажу стояв барак, біля якого через день відбувалися торги, а найкращі товари приберігали до п’ятниці, коли на Бартелемі прибували покупці з сусідніх островів. Судна з новим товаром приходять щодня. На набережній і у Девіса можна почути жахливі історії. Якось під час обіду я сидів біля однієї компанії, і п’яний капітан розповідав, як йому не пощастило. Він перевіз через Атлантику вантаж цукру до Нідерландів, накупив там скляних брязкалець, які так подобаються африканцям, поплив на південь до Гвінеї і набив свій корабель рабами під зав’язку. Але коли він повертався до Вест-Індії, корабель потрапив у повний штиль. Кілька тижнів він бовтався в абсолютному безвітрі. Зрештою провіант і вода майже закінчилися. І він зробив єдине, що міг у таких обставинах: вивів на палубу всіх рабів, скутих одним важким ланцюгом, і штовхнув у море кілька перших. Певний час чорношкірі трималися, але потім втома та вага ланцюга й тіл за бортом зробили своє: одне за одним раби посипались у воду. З невеселим сміхом описав він чорну багатоніжку, яка сповзла за борт, залишаючи кривавий слід від поламаних рук та ніг і скалічених тіл, яких нездоланна сила протягла через весь корабель. Від парапету на борту залишилися самі скалки — як і від його прибутків. Усі його гроші й майже рік роботи за кілька хвилин зникли під водою — до радості тамтешніх акул. Плями крові так і не відмилися з палуби, щодня нагадуючи йому про трагічну невдачу.