Того дня мене викликали до губернатора. Зайшовши до кабінету, я зрозумів, що він гнівається.
— Франсуа Дюрат приходив скаржитися на тебе. Він лічив удари. Рабині присудили тридцять, а ти нарахував на десять менше. І ось яке запитання, Еріку Тре-Русур, і раджу добре подумати, перш ніж відповісти: ти ідіот чи зробив це навмисно?
Я повернув голову вбік, щоб не бачити його реакції.
— Я не так погано рахую.
Він грюкнув долонею по столу, аж чорнильниця підскочила.
— Слухай мене уважно, Еріку. Дуже важливо підтримувати дисципліну серед рабів. На Еспаньйолі он сталося повстання. Назбиралося занадто багато звільнених, які підбурили решту рабів. Більша частина острова зараз у руках бунтівників і навряд чи там вдасться навести порядок. На нашому острові теж рабів значно більше за нас. Ми не можемо давати їм можливості сумніватись у нашій могутності. Думаєш, те, що ти для неї зробив, якось змінить її ставлення до тебе? Якби ви зустрілися віч-на-віч, вона мала ніж і не боялася наслідків, тобі прийшов би кінець. Тільки постійна загроза покарання утримує їх від непокори. Вони не розуміють іншої мови, крім насильства. Завтра її знову доправлять до форту й вона отримає своє. І профос ще й додасть їй зверху.
Губернатор підвівся.
— Але удари лічитимеш не ти, Еріку. Ти втратив мою довіру. Чесно кажучи, я не знаю, куди тебе запхнути на цьому острові. До наступного розпорядження ти супроводжуватимеш свого кузена. Завтра у вас якраз є справа в глибині острова, там навіть ти не зможеш нічого зіпсувати. Але якщо мені доведеться ще раз говорити з тобою на цю тему — наслідки будуть дуже серйозні.
Я почув зміну в голосі губернатора, коли він сперся рукою на стіл і кинув переді мною лист.
— Те, що ти зробив, Еріку,— злочин. І я залюбки закував би тебе в кайдани чи надав можливість на власній шкурі випробувати батіг профоса. І єдина причина, чому я цього не роблю,— пошта, яку сьогодні привезли з Гетеборга. Тобі лист від батька. Мені він теж написав, тому я знаю, про що там ідеться, і хочу першим висловити співчуття. Твій брат… упав з коня на ходу. Він не вижив.
Ночі на Бартелемі сповнені різних звуків. Сичать і потріскують смолоскипи, з таверн чуються гучні крики, як і з багатьох будинків. Дзижчання невидимих комах додається до шуму ночі. Рабам заборонено покидати бараки після настання темряви, але вони часто ігнорують заборону, просто оминають вулиці, де ходить патруль. Ті, що залишаються у бараках, співають ночами, і так від бараку до бараку линуть сумні наспіви зі словами, яких навіть Фальберг не годен зрозуміти — чи то колискові, чи то пісні про батьківщину, якої вони більше ніколи не побачать. Мені теж стало сумно. Спогади про значно старшого за мене брата, з яким ми ніколи не були дуже близькі, скоро поступилися місцем думкам про Ліннею Шарлотту. І хоч як мені було соромно, туга за нею виявилася нездоланна.
11.
Щоранку о п’ятій Ґуставію будив постріл гармати з форту. Так було й цього дня. Юган Аксель підскочив, розштовхав мене, ми перекусили, зібралися і вийшли надвір сідлати двох хирлявих коней, яких кузен винайняв учора ввечері. Раби вже попрокидалися, деякі стоячи снідали. Дивлячись на їхню їжу, мені стало соромно. Поки ми ламаємо гарячий хліб, їмо свіжу рибу, ласуємо найрізноманітнішими фруктами й закінчуємо сніданок міцною запашною кавою, рабів кожного дня чекає та сама їжа: шведський солоний оселедець, який навіть після подорожі через пів світу залишається найдешевшою стравою, яку тут можна знайти. Шматки оселедця вони брали прямо пальцями з сушених гарбузів, що правили їм за посуд. Ще якось я бачив, що на обід їм давали жменю борошна — його треба було розвести водою і їсти таку рідку кашу. Таке харчування не давало змоги відновити сили після тяжкої роботи, тож раби повільно конали від виснаження.
На причалі розвантажували судна й човни. В’язки бананів, тюки тютюну, діжки з оселедцями й прісною водою, якої на Бартелемі було обмаль.
Ми піднялися схилом пагорба, доїхали до краю Ґуставії, і за останніми будинками розкинувся краєвид, якого я ще не бачив зблизька: чагарники, такі густі й колючі, що навіть не уявляю, як крізь них можна пройти. Вище над ними — гола земля, засипана камінням і гравієм. Направду негостинний ландшафт.
Юган Аксель, мабуть, знав про мою вчорашню розмову з губернатором. Принаймні він не розпитував, чому я з ним і що сталося. Мабуть, вирішив дати мені можливість самому вибирати, що розповісти й чи розповідати взагалі. Чомусь я відчув потребу поговорити з ним про все.
— Ти чув?
Він кивнув.
— Думаєш, я вчинив неправильно?
Він подивився на мене з незрозумілим виразом обличчя.
— Ні. І так.
— Говори прямо.
— Еріку, те, що ми тут бачимо, викликає в мене не меншу огиду, ніж у тебе. Я гірко шкодую, що ми опинилися на Бартелемі й з нетерпінням чекаю, коли ж ми зможемо звідси забратися. Ти спробував пом’якшити несправедливий вирок, і я не можу тебе за це засуджувати. Але мені хотілося б, щоб ти краще оцінював наслідки своїх дій. Те, що ти зробив, помітили всі. Рабиню, яку ти нібито врятував, тепер покарають ще більше. Ти чітко показав свою позицію і будеш за це розплачуватися. Тобі не дадуть ніякої посади, на якій ти можеш утнути щось подібне.
Мені гірко було визнавати, що він каже слушно.
— Так, твоя правда, звичайно. Але я не міг вчинити інакше.
Юган Аксель усміхнувся, похитав головою і заспокійливо поплескав мене по плечу.
— Якби ти був інакшим, я тебе так не любив би.
— Але невже ми не можемо нічого зробити?
Мій кузен став гризти ніготь великого пальця, як робив завжди, коли про щось замислювався.
— Я не знаю, Еріку,— нарешті відповів.— Треба трохи почекати, роздивитися. Може, з’явиться якась можливість. Але самі ми нічого не зробимо.
Певний час ми їхали мовчки, потім я спитав, яке в нас сьогодні завдання.
— Ми їдемо в глиб острова на бавовняну плантацію. Вона вже кілька років належить Тюко Сетону, шведу, якого тут вважають ексцентричним диваком.
— Що ми маємо робити?
— Усіх рабів на острові за графіком використовують від імені Корони для будівництва доріг, державних будівель і всього такого. За нашими даними, Сетон останнім часом придбав чимало рабів, але вже давно не давав жодного раба на державні роботи. Ми маємо в цьому розібратися і нагадати йому про обов’язки землевласника.
Бартелемі — невеликий острів, усього кілька миль завдовжки від мису до мису, дві чи три бухти в найширшому місці. Але кожна поїздка до центру острова стає справжнім випробуванням через кам’янистий ґрунт і страшенно звивисті доріжки. Через кущі ми пробилися на пагорб, де земля виявилася брунатно-червоною, як шлак біля плавильної печі. Ставало дедалі спекотніше, комахи вгризалися у кожен незахищений шматочок шкіри. Коней ніяк не вдавалося змусити їхати швидше, і аж за кілька годин Юган Аксель показав на купку будівель, що виднілися звіддалік.
— Он. Французи назвали цю долину Квартьє де Гран Кю-де-Сак.
Я поворушив губами, перекладаючи назву.
— Великий тупик?
Юган Аксель кивнув. Ми поїхали далі.