Головний будинок плантації — не новий, але доглянутий. Трохи збоку зведено кілька новіших будівель без вікон. Півколом невеличкі хижки. У повітрі висів якийсь гнилісний запах. Мене почало нудити, але невдовзі організм ніби виробив якийсь захист, і я вже не звертав уваги на сморід.
У тіні під навісом сидів чоловік і дивився на нас. Схоже, хтось зі слуг повідомив йому про наше прибуття. Не дивно — протягом пів години нас було добре видно на дорозі. Ми заїхали у двір, і чоловік підвівся. Так я вперше побачив Тюко Сетона. Невисокого зросту, за тридцять років, хоча доволі молодий на вигляд, охайно вбраний, у крисатому капелюсі. Біляве волосся спадає на шию. Правильні риси обличчя з високими вилицями, проникливий погляд синіх очей. Сетон був би вродливим чоловіком, якби не страшний шрам, що підняв лівий кутик його рота й нерівною дугою пробіг по щоці. Розрізана плоть склалася нерівно і, схоже, досі не загоїлася, особливо біля рота — з рани стікав чи гній, чи сукровиця, і чоловік постійно прикладав до неї хустинку. Рана не просто порушувала симетрію обличчя, а надавала йому дивного виразу, немовби Сетон постійно посміхався моторошною посмішкою, схожою на гримасу. Через це нелегко було сказати, коли він говорить серйозно, а коли глузує зі співрозмовника.
Господар зняв капелюха й ввічливо привітався французькою. Юган Аксель відповів йому нашою рідною мовою, і Сетон підняв брову.
— Шведи, це ж треба! Ласкаво прошу в Тупик. У мене тут рідко бувають гості.
Кремезний чолов’яга з зіпсованими зубами підійшов і взяв наших коней за повіддя.
— Це Луї Жаррік, мій управитель і взагалі права рука. Він рідко говорить і ще рідше про щось питає, тож йому можна довіряти. N’est ce pas[10], Луї?
Жаррік мовчки глянув на нього.
Сетон жестом запросив нас до столу, де вже стояли три склянки й лежав хліб на гарному тарелі. Господар запропонував нам рому, щоб утамувати спрагу, хоча сам задовольнився водою зі шматочками фруктів. Ми випили. Тюко Сетон виявився гостинним господарем, ввічливим і цікавим до новин зі Швеції. Він розпитував нас про се й про те, доливаючи в наші склянки рому, щойно ми їх спорожняли. Я був дуже радий поговорити з кимось, крім Югана Акселя, тому охоче розповів про «Три троянди», свою сім’ю і нашу непросту подорож через океан. Він уважно слухав, кивав і підтакував, що мене тільки підбадьорювало. У голові в мене вже все змішалося від випитого. Коли я втратив логіку моєї розповіді й змовк, Сетон тепло усміхнувся.
— Зазвичай у найспекотніші години ми відпочиваємо. Може, ви хочете освіжитися з дороги? Луї проведе вас у дім. А через кілька годин я покажу вам плантацію.
Він багатозначно глянув на мого кузена, той кивнув.
Я прокинувся від сильного болю в голові — здавалося, у мене трісне череп. У роті пересохло, язик ледве повертався. Я був сам у відведеній нам кімнаті з двома диванами й мискою з водою. Роззирнувся, шукаючи Югана Акселя, нікого не побачив, піднявся і поправив одяг. Похитуючись, вийшов надвір. Юган Аксель у дворі про щось розмовляв з Сетоном. Господар повернувся до мене й весело вигукнув:
— А я боявся, що наш юний друг ще довго відпочиватиме! Вас слід привітати, маєте міцне здоров’я! Що ж, панове, ходімо потихеньку.
Він заклав руки за спину й повів нас до своїх полів. Тут і там він зупинявся, щось показував, пояснював якісь деталі. Ми оминули головний будинок і ряд хижок, і перед нами розкинулася бавовняна плантація.
На полі не було жодного живого куща. Скидалося, що плантацію взагалі ніхто не доглядав. Сетон помітив моє враження і розвів руками:
— На жаль, землеробський талан мене покинув.
Юган Аксель збентежено кашлянув:
— Пане Сетоне, а де ваші раби? За нашими списками, у вас тут має бути двадцять троє: дванадцять чоловіків, вісім жінок і троє дітей.
— Пішли відпочивати.
— Так рано?
— Ви самі бачите, у якому стані поля. Я не можу змушувати їх працювати безцільно.
Юган Аксель повернувся до бараків без вікон.
— Я хотів би їх побачити й перевірити дані губернаторського списку.
Сетон похитав головою.
— Я не хотів би турбувати їх під час денного відпочинку.
— Я наполягаю.
— Ви уявляєте, що таке працювати на спеці кожного Божого дня? Запевняю, це значно важче, ніж полічити голови. Я намагаюся зробити їхнє життя легшим. Ви чули мою відповідь і маєте пояснення, чому я так відповів. Пропоную вам задовольнитися цим.
Кілька секунд вони дивилися один одному в очі. Юган Аксель першим відвів погляд:
— Як хочете.
Сетон усміхнувся, і суворий вираз зник з його обличчя. Він повів нас далі за якусь будівлю, і раптом перед нами відкрився вкритий квітами схил пагорба. Сетон знову розвів руками.
— Тут мої садівничі зусилля мали більше успіху. Франжипані. Plumeria obtusa. Моя гордість.
Але не встигли ми намилуватися прекрасним видовищем, як вітер війнув нам в обличчя бридким смородом, значно сильнішим, ніж у дворі. Сетон підніс до обличчя хустинку.
— Це водорості гниють на березі моря. Велика неприємність для всіх, хто живе недалеко від моря. Вітри й течія прибивають усе сміття до східного берега острова.
Він повернувся до свого поля франжипані.
— На вечір квіти повністю розкриваються, і тоді всю долину наповнюють пахощі. Так ми рятуємося від смороду хоча б уночі. Ви це помітите, якщо не зразу заснете. Думаю, ви розумієте, що сьогодні повертатись уже пізно. Тропічна ніч почнеться менше ніж за годину. Запрошую вас, панове, повечеряти зі мною. Я не міг навіть мріяти про таку приємну компанію з моєї батьківщини.
12.
На вечерю подали суп, потім смаженого на жару голуба з солодкими коренеплодами — і це була найкраща страва, яку ми їли на острові, хоча вона не витримувала порівняння з тим, до чого ми звикли вдома. З вином було краще: у Сетона виявилася хороша добірка вин і він чудово знав, яким напоєм краще доповнити наявні страви.
Їдальня обставлена просто, як і весь будинок, але прикрашена гарними предметами. Зі стелі звисала кришталева люстра, яка яскраво освітлювала простір над столом, на обклеєних шпалерами стінах за метр один від одного — світильники. На підлозі килим з якихось східних країв. Після кількох келихів вина лише спека й дзижчання міріад комах нагадувало, що ми не вдома.
Розмовляли здебільшого я і Сетон, Юган Аксель майже весь час мовчав. Розмова точилася навколо звичайних життєвих речей: про видобування солі в копальнях на березі океану, потребу більшої кількості цистерн для збирання дощової води, вплив французької війни на торгівлю. Сетон виявився дуже поінформованим чоловіком і про будь-яке питання мав власну думку. Я щосили намагався не зганьбитися, але, мабуть, на його тлі мав дуже скромний вигляд.
Вино і втома швидко взяли своє, і Юган Аксель допоміг мені лягти в приготоване для мене ліжко. Виходить, я ліг доволі рано, а прокинувся задовго до світанку, почуваючись свіжим і бадьорим. Я трохи покрутився в ліжку, намагаючись знову заснути, але потім вирішив не силувати себе й піти перевірити, чи справді квіти Сетона сильніше пахнуть уночі.
У чорному оксамитному небі яскраво сяяли зірки, утворюючи візерунки, до яких мені ще тільки треба звикнути. Хоча місяць уже хилився до горизонту, його світла ще вистачало, щоб я міг бачити, куди ступати. Я пішов, як мені здавалося, до квітучого поля, але скоро зрозумів, що заблукав, бо опинився перед бараком, у якому Сетон тримав своїх рабів. Важкі ворота виявилися замкнені на засув і великий замок. Я зрозумів, де перебуваю, і повернув до поля. З’ясувалося, що господар плантації не перебільшував: франжипані справді наповнили все навколо дивовижним ароматом. Кожна квіточка розкрилася і маленьким дзвіночком дивилась у небо. У світлі місяця та зірок квіти здавалися примарними, з якогось іншого світу. У повній тиші над квітами пурхали метелики.
Повертаючись назад, я побачив якийсь вогник. Виявилося, що це Сетон вийшов покурити. Під час кожної затяжки його обличчя освітлювалося червонуватим світлом. Він усміхнувся. Тінь підкреслила його шрам, і я мимоволі сахнувся.