— Це називається ностальгія, вона вражає більшість новоприбулих рабів. Така туга за домом, яка переростає в одержимість, настільки сильну, що набуває фізичних проявів. Вони нічого не їдять і не п’ють, дихання стає неглибоким і прискореним, серце б’ється повільніше. Якщо цей стан затягнеться, людина вже не одужає, а помре.
— І немає ніяких ліків?
Фальберг вже перейшов до наступного в черзі раба, але повернувся й багатозначно глянув на мене, піднявши брову.
— Мені здається, відповідь на це запитання очевидна.
Ми попрощалися.
Повертаючись до Девіса, я знову йшов повз барак для рабів. Хоч я й дивився під ноги, бо неприємних спостережень мені було вже більш ніж достатньо, мою увагу таки привернув один з рабів, прив’язаний до колоди біля бараку. Мабуть, його збиралися відвести на плантацію цукрової тростини в глиб острова. Він не міг говорити, тільки кректав: на нього начепили якийсь намордник, що фіксував щелепи. Бідолаха дико жестикулював руками.
За час перебування на острові я вже звик до різних відтінків шкіри, але такого екземпляра я ще не бачив. Чоловік стояв голий-голісінький, у чому мати народила. Його тіло, явно хворе, було вкрите різнобарвними плямами: від синьо-чорних до майже білих. Волосся немає, на голові видно порізи від леза. Обличчя майже чорне, лише білки очей сяяли. Чоловік плакав, вив і тягнувся до мене, наскільки давав змогу ланцюг. Я подумав, що цей невільник — яскравий приклад тієї туги, про яку мені розповідав Фальберг. Наступної миті брутальний англієць став між мною та рабом і щосили вдарив того ціпком проміж ніг. Чоловік упав як підкошений і зігнувся навпіл. Англієць повернувся до мене.
— Він кидається на всіх, хто проходить повз. Я купив його майже за безцінь, але відчуваю, що мене ошукали. Будьте обережні.
Я пішов далі, але довго ще мене переслідували ридання змученого раба.
15.
Писати ночами — непросте завдання, і я лише щойно зауважив, що, поки я це пишу, минула зима, пролетіла весна й скоро закінчиться літо. Сьогодні ввечері мене вразило, що я змерз у кімнаті з відчиненим вікном, а ще відчув запах мокрого листя.
Хоча це неважливо. Здебільшого я проводжу дні в тумані, який на мене напускає настоянка. День — це просто сон, про який навіть спогадів не залишається. Мені дають пити, мені пускають кров, мене перевертають у ліжку. Лише в темряві я приходжу до тями, на кілька годин з півночі до світанку, коли ніхто не приходить давати ліки чи ще для чогось. З гусячим пером у руці я схиляюся над папером, згадую всі жахіття і чекаю сонця.
Сьогодні вдень я ненадовго прокинувся і зрозумів чому: у моїй кімнаті виявилося двоє відвідувачів. Здається, вони вже тривалий час про щось мене запитували. Не пам’ятаю, чи я їм щось відповідав. Один був високий, з широким обличчям, типовий розбишака. Другий — навпаки: худий, блідий, небагатослівний. Я щосили намагався утекти від набридливих візитерів у стан безтями, але не встиг так швидко, як мені хотілося. На жаль, я зрозумів, навіщо вони прийшли. Прийшов час мені відповісти за скоєне. Якась частина мене хотіла зразу ж упасти до їхніх ніг і зізнатися в усьому, розповісти в усіх деталях. Але страх і наркотична настоянка паралізували мене. Хоч я їх чув, навряд чи вони це помітили.
Розчаровано вони намагалися вмовити мене відповісти на їхні запитання, поки зрештою усвідомили, що їхні зусилля марні. Здоровань, здається, розсердився — він люто вдарив рукою по одвірку. Дивно, але звук був такий, ніби об дерево вдарили деревом. І я зрозумів, що він втратив руку, а на її місці — вирізаний з дерева протез. Ім’я худого я досі пам’ятаю: здоровань називав його Вінґе.
Можливо, їхній візит означає, що моє перебування тут добігає кінця. Треба поквапитися, щоб встигнути все записати до того, як доля закине мене в якесь інше місце.
16.
Час моєї бездіяльності здавався нескінченним. Ніколи й ніде я не почувався таким самотнім, як у натовпі моряків, рабів і негідників у Ґуставії.
Наступного дня я встав удосвіта, заплатив господареві стайні, який вже знав мене так добре, що називав на ім’я, узяв коня і поїхав за місто. Утретє за кілька днів я їхав стежками, що з’єднували Ґуставію і маєток з дивною назвою «Великий тупик». Тепер я вже знав дорогу. Лише раз я зупинився на роздоріжжі й завагався, їхати мені праворуч чи ліворуч. Але тут з-за пагорба виїхав сам Жаррік, управитель пана Сетона. З легким здивуванням він привітався зі мною.
Я раніше не залишався з ним наодинці, і він здався мені дуже нетовариським. Утім, він вказав мені правильний напрямок і навіть трохи проїхав зі мною. Жаррік потерпав від похмілля, якого навіть не намагався приховати, і періодично тамував справу, жадібно п’ючи з фляги, яку виймав із кишені куртки. Своєю нерозбірливою французькою він повідомив, що виконував доручення господаря — щось відвозив до Ґуставії. З цими словами він чомусь захихикав. Я не зрозумів чому, але за ходом його думок взагалі складно було стежити, тому я просто усміхнувся у відповідь, ніби він пожартував. Його ж це розвеселило ще більше. Кінь Жарріка був значно жвавіший за мого, тому він невдовзі попрощався і поїхав уперед.
Спустившись у долину, я здалеку побачив Тюко Сетона — він сидів на ґанку зі склянкою в руці. Я заїхав у двір, і господар вийшов мені назустріч. Він привітався так само велемовно, як і першого разу, але мені здалося, що цього разу його щось непокоїло.
— Ходімо зі мною, Еріку. Нам треба поговорити.
Він махнув рукою у бік рабського бараку, і я здивувався: двері були навстіж відчинені. Він жестом запросив мене зайти, і я вже злякався, що зараз побачу видовище, схоже на те, яке бачив на кораблі капітана Джонса. Але коли мої очі звикли до напівтемряви, я виявив, що даремно боявся: приміщення було порожнє.
— Ти й твій кузен не бачили тут рабів, бо я їх усіх відпустив на волю. Я не хочу тримати інших людей у рабстві, а цей острів викликає в мене відразу. Є й інші люди, які думають там само, як я. Один із них англійський капітан — мій друг. Я купую рабів на невільницькому ринку, й тут вони чекають на нього. Він знає східне узбережжя як свою кишеню. Час від часу він кидає там якір і висилає човна по темношкірих. Забирає їх на свій корабель і вивозить на Еспаньйолу, де вони приєднуються до повстанців і борються за власну державу, вільну від рабства та гніту.
Сетон вийшов надвір і подивився на море, приставивши долоню до лоба, ніби козирок. Потім він знову повернувся і подивився просто мені у вічі.
— Шильдт приїхав до мене три дні тому. Він вимагав відповідей на свої запитання. І хоча він один з посіпак Баґґе, принаймні за посадою, я не мав іншого вибору й мусив викласти карти на стіл. Я просто не вмію вигадувати такі брехні, в які повірить хтось достатньо проникливий. Я все йому розповів, відкрився і перепросив.
Сетон нахилився до мене.
— І Шильдт пробачив мені. Він ненавидить рабство так само сильно, як і я. Більше того, він теж приєднався до нашої справи.
— Але де Юган Аксель зараз?
— Він вирушив із кораблем на Еспаньйолу, аби пересвідчитися, що всі вдало допливли, і докластися до нашої справи. Ми давно шукали таку людину, як Шильдт, хто зміг би допомагати нам на тому березі. Його допомогу важко переоцінити. Вони вийшли в море вчора з відпливом.
Сетон дав мені час усвідомити почуте й помахав Жарріку.
— Шильдт залишив листа для тебе.
Він дав мені складений і скріплений печаткою Югана Акселя аркуш. Я зламав печатку й розгорнув лист — почерк, без сумніву, мого кузена. Усього кілька рядків — тепле прощання і підпис.
— Він написав би більше, але часу було обмаль. Рішення супроводжувати звільнених рабів було несподіваним поривом, і йому довелося поспішати, бо він міг не встигнути на корабель.
Сетон розвів руками.
— Тепер усе залежить від тебе, Еріку. Наша доля у твоїх руках.
— Що ви маєте на увазі?
— Тепер ти знаєш усі мої таємниці, як і твій кузен. Якщо ти вирішиш піти до шановного пана губернатора Баґґе й усе йому розповісти, я не зможу тобі завадити. Звичайно, він щедро винагородить твою відданість і знищить мене й справу мого життя. Тож я смиренно стою перед тобою і чекаю на твоє рішення.