На моє безмежне здивування, господар плантації опустився переді мною на коліна. Я нічого не казав, але з виразу мого обличчя він усе розумів. У його кривій усмішці я побачив тінь вдячності.
— Нам потрібна твоя допомога, мені й Шильдту.
Я пробув у Тупику майже до вечора, й ми детально все обговорили, після чого я поїхав до міста. Надворі вже майже стемніло, коли я побачив вогні Ґуставії. Я ледве виграв перегони з темрявою.
У своєму ліжку в Девіса я знову й знову перечитував лист Югана Акселя і думав про те, як сумно було йому залишати мене тут: папір був щедро змочений сльозами.
17.
Від імені Югана Акселя я перепросив губернатора. Я розповів Сетону про свою останню зустріч з Баґґе, і Тюко вигадав правдоподібне пояснення раптового зникнення мого кузена. Я пояснив: слова губернатора під час їхньої сварки так вплинули на бідолашного Югана Акселя, що він не знайшов іншого виходу, як зійти на борт найпершого ж французького судна й попливти з острова до Гавра.
Баґґе сплюнув, почервонів і презирливо подивився на мене своїми вибалушеними очима.
— Чорт забирай, Тре-Русур! Мені присилають двох молодиків. Один тупий, другий кмітливий. А потім той кращий виявляється ще гіршим! Ідіть до дідька ви обоє! Геть з-перед очей!
Минали тижні. Я регулярно їздив на плантацію Кю-де-Сак, сподіваючись, що одного дня мене там чекатиме Юган Аксель і розповість про свою подорож на Еспаньйолу, і радість від зустрічі розсіє хмари, що залишилися від нашої останньої розмови. Але все, чим я мусив задовольнитися,— кілька листів, надісланих у маєток Сетона, занадто коротких, щоб містити якісь деталі. Найкраще вони свідчили про те, що мій кузен абсолютно не мав часу. Але, схоже, він був здоровий і переконаний у правильності своїх дій.
На жаль, до мене дійшли не тільки обнадійливі новини від Югана Акселя. Якось увечері, коли я повернувся до своєї кімнати, мене покликав Девіс і вручив листа з дому. Тато Югана Акселя писав, що мій батько хворий. Тон листа був обережний, але достатньо чесний, щоб докладно змалювати мені стан справ. З часу смерті мого брата батька рідко бачили тверезим. Дійшло до того, що він упав і не міг встати. Його вклали в ліжко й поставили діагноз: лихоманка. З’ясувалося, що на обох ногах у нього вже давно гноїлися глибокі рани. Мій дядько вважав, що батько отримав ці рани, вештаючись п’яним по будинку й натикаючись на меблі. Великої надії на покращення його стану не було, але дядько все ж пообіцяв повідомити мені, тільки-но будуть якісь новини.
Повідомлення про батькову смерть надійшло вже з наступною поштою. І єдиним, до кого я міг звернутися, був Сетон. За час нашого спілкування я помітив, що він уникав дотиків. Але цього разу він обняв мене. Я замочив його сорочку своїми сльозами, а коли трохи заспокоївся, він простягнув мені хустинку — витерти сльози.
— Я от думаю,— сказав він повільно,— чи не краще тобі переїхати сюди?
Ця пропозиція здалася такою очевидною, що ми обоє здивувалися, чому не подумали про це раніше.
Усе владнали швидко: разом з Жарріком я переніс свою скриню до візка, розплатився з Девісом і залишив Ґуставію за спиною.
Незважаючи на цілковиту відсутність розваг, на плантації мені подобалося значно більше, ніж у Ґуставії. Уночі було тихо й спокійно, і невдовзі я зрозумів, наскільки раціональнішим був установлений тут розпорядок дня: удень ми відпочивали, а прохолодні ночі могли присвятити довгим бесідам в ароматах франжипані. Сетон багато робив для мене й був дуже гостинним господарем, але мені бракувало однолітків і все частіше я повертався думками до Ліннеї. Під час нападів меланхолії я писав їй довгі листи, у яких намагався словами описати свої почуття. Моя замріяність призвела до одного з неприємних випадків, що порушив наш спокій на фермі. Можливо, щоб показати своє приязне ставлення до мене, Жаррік став розпитувати про дівчину, яка змушувала мене так глибоко зітхати.
— C’est l’amour?[11] — спитав він своєю дивною гортанною французькою. Я відповів йому, як зумів — читав я французькою значно краще, ніж говорив. Він попросив описати її. Доклавши всіх зусиль, я змалював свою кохану й з жахом побачив, як він поправив штани в тому місці між ногами, де раптом виріс чималий горбик. Він побачив мою реакцію, але просто посміхнувся, блиснувши гидкими коричневими зубами. Я відчув, що моя кров закипіла, як це було вдома, коли батько повідомив про мій від’їзд на острів, і на кораблі з Юганом Акселем. Очі заслала червона пелена. Коли ж я прийшов до тями, Жаррік міцно стискав мене руками, а на його обличчі яскраво червоніли подряпини від моїх нігтів. Одне око запухло, шкіра навколо нього швидко темніла.
Управитель тримав мене, доки я трохи заспокоївся, потім обережно поставив на землю. Я побачив Сетона, який недовірливо спостерігав за нами, тримаючи зубами люльку. Він підійшов, відштовхнув Жарріка й показав мені на стілець.
— Еріку, що це? Не чекав від тебе. Ніколи не бачив такого божевілля.
Я опустив очі, щоб приховати від нього сльози й хвилювання. Сетон став розпитувати мене:
— З тобою раніше таке бувало? Такі спалахи? А після цього ти не можеш нічого згадати?
Як міг, я постарався йому все пояснити. І що більше я йому розповідав, то легше мені ставало. Відкритися комусь, розказати про це шаленство кохання виявилося великим полегшенням. Сетон слухав мене, не перебиваючи. Коли я закінчив, він на кілька хвилин задумався.
— Що ж, усе зрозуміло, Еріку,— сказав зрештою.— Ти не цільна людина, тому не варто чекати, що поводитимешся розважливо. Твоє серце належить іншій людині.
— І що ж мені робити?
Сетон відклав люльку й сплів пальці.
— Якщо тобі потрібна моя допомога, я зроблю все можливе, щоб допомогти. Оскільки ти втратив і батька, і брата, я хотів би замінити тобі їх обох. Усе, чого я прошу взамін,— терпіння.
Мені знадобилося помовчати кілька хвилин, перш ніж я зміг висловити свою вдячність. Просто я не відчував такого щастя з тієї миті, як ступив на цей проклятий острів.
Наступного тижня я помітив, що Сетон усе більше непокоїться. Він часто стояв на пагорку й дивився або на дорогу, якою приходив листоноша з міста, або на море, виглядаючи корабель. Нікого не було. Мабуть, він не хотів хвилювати мене своїми думками, але якогось дня таки зважився поговорити.
— Еріку, я маю дещо сказати про Шильдта. Він не надіслав листа в обумовлений термін. Вибач, що я не показав тобі раніше, але… ось його останній лист, адресований тільки мені.
Тремтячими руками я взяв папірець. Повідомлення було навіть коротше, ніж звичайно,— просто попередження про небезпеку.
— Саме ці слова ми узгодили перед його від’їздом. Юган Аксель не написав би їх, якби не побоювався, що потрапить до рук наших ворогів. Звісно, ми не можемо знати точно, чи саме це й сталося, але й ризикувати не можемо. Ми маємо негайно їхати звідси, Еріку. Вони знають, як змусити заговорити навіть найупертіших. Тепер на плантації залишатися небезпечно.
Він швидко проінструктував мене й менше ніж за годину я вже мчав на Жарріковому коні до Девіса, щоб залишити там листа для Югана Акселя — коли він повернеться і побачить, що на фермі нікого немає, звернеться саме туди. Повернутися до настання темряви я вже не встиг би. Коли ж близько полудня наступного дня я повертався на плантацію, здалеку побачив над фермою стовп диму. Я пришпорив коня, побоюючись найгіршого розвитку подій.
Горів рабський барак. Доки я заїхав у двір, на його місці вже залишилося тільки димне попелище, біля якого з відрами й палицею стояв Жаррік, готовий будь-якої миті збити нові язики полум’я. Навіть невеликі острівці вогню він розбивав палицею і гасив водою.
Неподалік стояв Сетон, схрестивши руки на грудях.
— Навіть якщо наступний господар захоче, він не зможе тримати тут людей, які мають бути вільними. А зараз — збирайся.