— Куди ми?
Він рукою покликав мене відійти далі від диму.
— Я думав про те, що ти мені розповів, Еріку. І знаєш… Ти ще неповнолітній, але дорослий опікун міг би діяти від твого імені з тими ж повноваженнями, що й батько. Він навіть міг би дозволити тобі одружитися.
Моє серце шалено забилося, але вже за мить так само різко завмерло. Я більше не мав рідних, тому розвів руками.
— Але хто?..
Сетон подивився мені у вічі й поклав руки на плечі:
— Чи довіриш ти мені таку честь?
Я кинувся йому на шию.
— Отже, до Швеції! — вигукнув він.— І до Ліннеї Шарлотти!
Від почуття щастя, яке мене охопило, я геть забув про всі свої недавні поневіряння. І раптом мені стало надзвичайно соромно за незаслужене добре ставлення, яке випало на мою долю. Чим я, абсолютно марне створіння, заслуговую допомоги Сетона?
— Чому ви все це робите? Навіщо такі жертви?
Мабуть, він неправильно зрозумів мої запитання або почув у них підозри чи звинувачення. Він раптом знітився і, якщо очі мене не обманули, навіть зашарівся. Скинув капелюха, ніби злочинець, готовий у всьому зізнатися перед суддею.
— Я хотів би бути кращою людиною, Еріку. Хотів би, щоб єдиним моїм мотивом була душевна доброта. Але це не вся правда. Я не насмілювався раніше тобі сказати, але за допомогою, яку я пропоную тобі, стоїть також спроба допомогти собі. Я належу до шанованого братства, але розстався зі своїми братами я не за згодою. Власне, у нас сталася велика сварка і я втік. Але якщо я приведу тебе як майбутнього брата, я матиму більше шансів здобути прощення. Ти зробиш це для мене?
Я зібрався вже відповісти, коли раптом краєм ока побачив дещо, що мене вразило: усі франжипані лежали вирвані й уже засихали. На місці, де недавно росли прекрасні квіти, зяяли глибокі ями — свідчення того, як старанно люди намагалися не залишити в землі жодного кореня.
Сетон побачив, куди я дивився, і похитав головою:
— Хай буду я проклятий, якщо залишу хоч одну квітку рабовласнику, що володітиме плантацією після мене.
18.
Бартелемі ніяк не зреагував на наш від’їзд. Колонія поцвітала, і Жаррік дуже швидко знайшов покупця на Кю-де-Сак. Мене дуже засмучувало те, що Юган Аксель міг постраждати, і Сетон як міг старався мене заспокоїти:
— Твій кузен мудрий чоловік, Еріку, мудріший за нас обох. Залиш для нього ще один лист у Девіса — запрошення на весілля! Якщо пощастить, він повернеться до Швеції ще до того, як ти одружишся з Ліннеєю Шарлоттою. Він найбільше заслуговує стояти поруч з тобою замість твого батька.
Нарешті ми владнали всі справи й підготувалися до поїздки. Похмурого ранку ми стояли на причалі біля шхуни, якою мали пливти. Я не відчував потреби з кимось прощатися на Бартелемі, але, чекаючи в Каренажі своєї черги зійти на борт судна, раптом помітив Самуеля Фальберга. Він теж мене побачив. Ми пішли назустріч один одному й потисли руки.
— Отже, молодий пан Ерік нас покидає.
— У кожному разі, я бажаю вам усього найкращого.
Ми трохи поговорили, ніби намагаючись розсіяти сум, що нас охопив. Трохи збентежений, я засунув руки в кишені й намацав там один з дивних камінців, які знайшов на березі. Я вийняв його і спитав:
— А ви часом не знаєте, що це?
Я простягнув камінець Фальбергу, але той навіть не ворухнувся, тільки кивнув.
— Так, знаю, але не впевнений, чи хочеш ти знати. З того, що я встиг про тебе дізнатися, бачу, що ти дитя філософії Руссо й, мабуть, прихильник уявлень про шляхетних дикунів.
Я наполягав, що хочу знати. Фальберг знизав плечима:
— Я вже багато років на Бартелемі й сам не раз знаходив такі. На берегах Каренажу їх чимало. Я показав їх старожилам кількох ближніх островів, і вони розповіли мені, що це.
Він тяжко зітхнув, перш ніж вести далі.
— Багато століть тому на цьому острові жило плем’я аравак. Якось сюди човнами припливло інше плем’я, дуже голодне після тривалої мандрівки. Прибульці зігнали на берег усіх чоловіків і хлопчиків аравак, вбили і з’їли. Тіла розрізали й смажили на розпеченому камінні у ямах. Потім з’їли жінок і дівчаток. Ці «камінці», які ти підібрав на березі,— закам’янілі кістки. А сліди на них — від зубів людожерів.
Спершу я навіть не знав, що сказати, просто мовчки стояв, тримаючи в руці камінець — невинний предмет, який раптом набув зовсім іншого значення. Потім мені сяйнула думка, яка навіть трохи мене заспокоїла:
— Але ж виходить, що ми стали кращі за них? Так, докторе? Хай ми работорговці, але не людожери.
Він сумно посміхнувся і похитав головою:
— Ти не був на цукрових плантаціях, Еріку. Антильські острови — суцільна величезна бойня, якої не було б без нас. Прибутки такі величезні, а раби такі дешеві, що більшість власників плантацій воліють не витрачатися на їжу для невільників. Коли раби помирають, вони просто купують нових, а замість привітання дають лопати й змушують закопувати померлих. Чоловіків, жінок, дітей кидають у ями, повні мертвих тіл, а зверху потім докинуть нових…
Явно засмучений, він затулив обличчя рукою і подивився убік, щоб приховати сльози.
— Може, дикуни ніколи й не були шляхетні. Можливо, наш вид був такий зіпсований від самого початку. Може, світ стає старшим, але анітрохи не кращим. І весь цей прогрес, все, що ми називаємо цивілізацією, просто дає нам змогу проявити нашу злобу в небачених раніше масштабах. Тут, на острові, просто на трупах рабів росте цукрова тростина, цукор з якої ми використовуємо, щоб підсолодити наші страви. Хай допоможе нам Бог, але… Еріку, хіба не було б милосердніше просто поїхати в Африку й там на місці з’їсти негрів?
19.
Дорога на Бартелемі була для мене дуже довгою через тугу за Ліннеєю Шарлоттою. Повернення ж до Швеції стало ще довшим — через нетерпляче очікування зустрічі. Корабель виявився настільки схожий на «Злагоду», що я не зміг би їх розрізнити. Сетон навчив мене багатьох картярських ігор, окрім того, ми провели незліченні години за розмовами. Його невтамована цікавість до мого життя і прагнення якнайшвидше влаштувати моє особисте щастя тішили мене. Жаррік був справді всюдисущий, але я майже не помічав його, незважаючи на його чималу масу й невеликі габарити нашого судна. Ми були єдиними пасажирами на борту. Команда здебільшого трималася окремо.
Сетон дозволив мені скористатися його дорожньою бібліотекою, і я вибрав «Тисячу й одну ніч» Галлана, яка стояла поряд з французькою книжкою, назву якої я ледве переклав як «Нещастя від чеснот» — хоча навряд чи мого знання мови вистачило, щоб правильно вловити задум автора.
Перехід через Атлантику дався нашому судну нелегко, тож ми мусили затриматися в Саутгемптоні, щоб відремонтувати вітрила й такелаж. Мені довелося втамувати свою нетерплячку й смиренно чекати, поки команда сиділа на палубі, підшиваючи велетенські полотнища й розплутуючи мотузки. Мені дуже хотілося особисто повідомити Ліннеї Шарлотті всі новини, але поки що це було неможливо. Я написав листа й відіслав його з купцем, що прямував до Швеції. Попросив Нею надіслати відповідь у порт Гетеборга, де вона мене чекатиме. Я довго мучився, намагаючись якомога краще описати словами свої почуття. Сетон дуже здивувався, побачивши, скільки зжужманих аркушів валялося під столом. Зрештою я відкинув усі манірні фрази й просто вивів тремтливою рукою: «Неє, я кохаю тебе більше, ніж будь-коли. Якщо ти хочеш бути моєю, я прошу в твого батька благословення для нас». До листа я додав окрему записку для її батька, де просив руки його дочки. Ліннея мала віддати цю записку батькові, або, якщо я їй більше не потрібен, викинути.
Відповіді на обидва листи чекали мене на митному посту в Гетеборзі. Ліннея Шарлотта з радістю погодилася вийти за мене заміж, і згода її була значно велемовніша, ніж моя пропозиція. Батько Неї відповів значно стриманіше, але і в його листі між рядками я прочитав радість.
Цього разу усмішку Сетона вже не можна було сплутати з гримасою. Його реакція мене дуже зворушила.
— Ну що ж, Еріку, будемо готуватися до весілля!