Хитаючись, пішов я назад. Опинившись у своїй кімнаті, заповз на ліжко, укрився і натягнув ковдру на голову. Не варто було виходити з кімнати, і більше цієї помилки я не повторю, хай мене хоч викурюють ялівцевим димом. Мене просили потерпіти, поки знайдуть для мене правильне лікування. От і треба терпіти, чекати й уникати зустрічей з людьми. Тумас, може, і божевільний, але він добряче насипав мені солі на живу рану. Це моя ганьба. Я не можу дивитися людям в очі, не думаючи про злодійство, яке вчинив. Краще ці дні пережити як у сні.
Час від часу нам тут перепадає тебайка — настоянка, яка уповільнює рухи й притупляє чуття, заспокоює біль і страждання, і з нею я цілими днями дрімаю, не відчуваючи нічого й не звертаючи уваги навіть на наполегливих відвідувачів. Але цих дорогоцінних крапель на всіх не вистачає, запаси часто закінчуються, хоча нам ще й щастить, бо нашій лікарні дістається і та норма, яку мали б віддавати в божевільню.
У ті дні, коли тебайки нам не дають, я хитаюся вперед-назад, дивлюся на світ напівзаплющеними очима, тихо щось про себе наспівую або втуплююсь в одну точку, аж поки відвідувачі втрачають терпіння і йдуть, залишаючи мене на самоті з моїм сумлінням. Так триває до вечора, а там приходить ніч і я можу дістати своє письмове приладдя.
Мій доброчинець попросив записувати всі спогади про те, що привело мене сюди, на берег Солоного озера, у лікарню Данвікен. Сказав, що в мене розлад, але його з часом можна вилікувати. Сказав, що я не винен у тому, що наробив,— це все через мою природу. Але я не сподіваюся на одужання.
У моїй голові бушує буря, але в грудях — порожнеча. Піднімаю руки до очей — червоні. І цього не відмити. Мої руки — в крові, руки вбивці.
Усе життя мені бракувало любові, але я навіть не уявляв, якою буде та любов, коли вона прийде,— прекрасна, але страшна, ошатно вбрана рабовласниця, що запалює вогонь у крові,— і як далеко заведе вона мене темною дорогою, з якої вороття немає. Якби я мав можливість загадати одне-єдине бажання, я побажав би ніколи не кохати. Якби не було любові, не було б і цього всього. Я не сидів би в цій брудній ямі, а вона… Ні, не можу більше. Хай перо трохи відпочине. Я ще не готовий писати про кінець, тож на сьогодні достатньо й початку.
2.
У мене могло бути безтурботне дитинство, але доля розпорядилася інакше. Я народився під оксамитовим балдахіном у маєтку, який з покоління в покоління передавався у спадок предкам мого батька й називався за йменням нашого роду «Три троянди»[4]. Володіння розкинулися далеко від міста, його власники ніколи не цікавилися політикою, тому вважалися безпечними для всіх. Земля з року в рік давала хороші врожаї. Мій батько добре ставився до своїх орендарів — він був достатньо мудрий, щоб розуміти, що прихильність підлеглих добре впливає на господарство.
Я з’явився на світ через сім років після мого єдиного брата Юнаса. Моя мати, звикла до блискучого міського життя, мабуть, дуже нудьгувала в сільській місцевості, тому й захотіла другу дитину. Жінка вже немолода, вона дуже ризикувала. Але моя матуся завжди була безстрашною і домагалася свого. Моєму народженню передувало кілька викиднів, які мама дуже тяжко пережила. Різниця у віці стала стіною у взаєминах з братом, і подолати її мені так ніколи й не вдалося. Якось він розповів, очевидно, щоб завдати мені болю, про підслухану розмову між старим сімейним лікарем і мамою. Лікар вважав, що в її віці їй не варто народжувати й пропонував різні способи позбутися дитини — мене. Мама презирливо засміялася і сказала, щоб він забирався до дідька. І моє народження, майже на три тижні пізніше за термін, забрало її життя. Тільки раз я відчув тепло материнських обіймів і, крім цього, нічого не пам’ятаю. Вона все ще тримала мене, коли її руки захололи.
Нещастя, яке супроводжувало мою появу на світ, залишило невитравний слід на моїх взаєминах з батьком. Його цілком улаштовувало те, що він мав, і знову ставати батьком для нього було надто клопітно. До того ж, думаю, я завжди йому нагадував про жінку, з якою він хотів зустріти останні роки життя. А ще, мабуть, він почувався розчарованим від такого нерівноцінного обміну, бо невдовзі виявилося, що я не підходжу для тієї діяльності, яку він любив і цінував. Я невпевнено тримався на коні, на полюванні не влучав у здобич навіть із найменшої відстані, шпага вилітала з моєї руки від найлегшого удару суперника. Я мав слабке здоров’я, часто застуджувався.
Мене все частіше залишали на піклування вчителів. Дні перетворювалися на довгі низки нудних зобов’язань і розчарувань. І дедалі більше я любив ночі, які були тільки моїми. Коли всі в будинку засинали, я ішов на пошуки втраченого. Над сходами висів портрет моєї матері. Казали, що я на неї схожий. Багато разів я обережно підсував під картину стілець і ставив на нього важке дзеркало, щоб при світлі свічки краще роздивитися і порівняти найдрібніші риси наших облич: лінію підборіддя, округлість щік, вигин брів…
Мені не було ще одинадцяти років, коли брат покинув дім, щоб почати свою військову кар’єру. Для батька це стало важким ударом. Вони були дуже близькі, і весь вільний від справ час батько проводив з моїм братом — вони полювали, їздили на конях, стріляли по мішенях. Словом, робили те, чого через вік і здоров’я не міг робити я. Я не пригадую, щоб відтоді батько усміхався. Хіба коли брат приїжджав у гості. Весь інший час батько був мовчазний і похмурий. Щоразу, коли нам не вдавалося уникнути зустрічі, я відчував його стриманий гнів через втрати, які спіткали його в житті. Я щосили намагався не натрапити на нього в «Трьох трояндах» і дедалі більше його боявся. Найчастіше він шукав втіхи у винному погребі. Часом він виконував свій батьківський обов’язок і бив мене, караючи за порушення якогось із численних правил дому. Кілька днів після цього він міг ставитися до мене трохи м’якше. А я плакав більше від образи й розпачу, ніж від болю, і дедалі більше від нього віддалявся.
Цього року батько запросив на Великдень друзів, родичів і найзаможніших наших орендаторів — уперше за багато років. Я здогадувався, що таким чином він хотів розігнати відчуття старіння і самотності. Під час підготовки до свята я вперше за тривалий час побачив його в доброму гуморі — аж поки надійшла звістка, що Юнаса не відпустять з полку на свято. Вогник, що з’явився був у батькових очах, зразу згас. Він волів би все скасувати, але запрошення вже надіслали. У день свята він швидко напився, і туга, що росла в ньому з кожним келихом вина, поширилася на всіх запрошених.
Увечері всіх покликали до столу. Стілець біля батька завжди стояв незайнятий — на згадку про маму. Підійшовши до свого місця на іншому кінці столу, я побачив, що батько вже геть розчервонівся, язик заплітається. Він непевно підвівся, щоб виголосити тост пам’яті мами, і на його очі навернулися сльози. За столом повисла шаноблива тиша. Я потягнувся по свій келих з монограмою. Цей сервіз був частиною маминого посагу й дуже рідко використовувався. На жаль, я не розрахував відстані, надто різко простягнув руку, перекинув келих, і в нього відбилася ніжка. У той час я швидко ріс і ніяк не встигав призвичаїтися до нової довжини своїх рук і ніг. Моя незграбність часто викликала батькове роздратування. Зараз було видно, як на зміну горю в ньому вибухає гнів. Перш ніж я встиг щось усвідомити, він уже підскочив до мене, підняв за комір і розкричався. Щойно гості змогли звільнити мене з його рук, я з плачем вибіг із зали, за парадні двері й забився під замет у колонаді. Слуги, яких послали слідом, так мене й не знайшли.
Довго я сидів у снігу й плакав, аж поки якимось шостим чуттям відчув чиюсь присутність. Піднявши голову, я побачив бліду як сніг дівчину, чиє руде волосся було схоже на відблиски світла в мідному казані. Вона непорушно стояла в снігу, не звертаючи уваги на холод, хоч і була в простому бавовняному платті. У цілковитій тиші вона підняла руку з таким самим келихом, який я розбив за столом. Дивлячись мені у вічі, вона випустила келих з руки просто на камінь колонади. Уламки скла задзвеніли й розсипалися між шматками бурульок. Це була наша перша зустріч.
4
Родове ім’я героя Тре-Русур