Я засміявся.
— «Три троянди» успадкує мій брат. Моя частка спадку мізерна. Якщо твоє бажання — бути вільною і бідною, це саме те, що я можу тобі запропонувати.
Але після цих слів мене раптом охопили сумніви, і голос чоловіка, яким я говорив секунду тому, змінився несміливим голосом хлопчика:
— Якщо ти хочеш…
Вона досі плакала, але це вже були зовсім інші сльози:
— Так. Тисячу разів так.
Вона обняла мене з такою силою, якої я в ній ще ніколи не відчував. Ми довго сиділи, обнявшись, але вона й далі не хотіла відпускати мою руку й пішла зі мною аж до левади біля маєтку «Три троянди». На прощання вона притулилася своїми губами до моїх. Я ніколи раніше не цілувався, але це мистецтво, здається, таке ж старе, як і саме людство, тому я заплющив очі й відповів на поцілунок, і темнота за моїми повіками розквітла дивовижними барвами. Через наші вуста, якими ми з’єдналися в одне ціле, струмувала вся любов, якої життя мені досі не давало. Мені повернули те, що я втратив, я віднайшов свою цілісність. Я тремтів, охоплений цією нездоланною хвилею, у мене підгиналися ноги, а сіль наших сліз з’єдналася там, де зустрілися наші губи.
4.
Мій брат Юнас, якого відпустили зі служби допомогти зі збиранням врожаю, першим повідомив, що моє кохання до Ліннеї уже давно не таємниця у «Трьох трояндах». Юнас привів мене до стайні, ніби хотів показати свого коня, вдарив по плечу і з кривою посмішкою сказав:
— Ну що, молодший, я чув від робітників, що ти провів літо, валяючись у траві з дочкою одного з наших орендарів.
Я втупився в долівку. Він і далі посміхався.
— Схоже, що вона гарненька, але, брате,— селянська дівуля? Ти можеш націлитись і на щось вище. Я не в захваті від твоїх здібностей, але завжди визнавав, що ти симпатичний.
Я зашарівся, і це ще більше його розвеселило.
— Подейкують, що вона дивна й відлюдькувата, не сповна розуму. І я схильний у це вірити — раз вона витримує твою компанію.
Він штурхонув мене у бік і зажадав, щоб я розповів йому всі брудні подробиці про нас, які він уже нафантазував.
Оскільки я промовчав, він підняв указівний палець і попередив, що мої дії матимуть наслідки. Він отримав доказ того, що це правда, і в один із днів, коли обов’язки господаря завадили мені зустрітися з Ліннеєю, мене викликали до батькового кабінету. Цікаво, хто про нас доніс?..
Я не бачився з батьком уже кілька тижнів, і тільки зараз зрозумів, наскільки останній спалах меланхолії виснажив його. Здавалося, що за це літо він постарів на багато років: обличчя вкрилося зморшками, волосся посивіло й втратило живий блиск. Він схуд, мабуть, на цілий ліспунд[5], його щоки запали, риси обличчя загострилися. Спочатку я навіть злякався.
Незважаючи на розкішне оздоблення, кабінет здавався похмурим через завішені від полуденного сонця вікна. У кімнаті, схоже, спеціально для цієї зустрічі один навпроти одного стояли два стільці. Батько загадав мені сісти й глибоко зітхнув.
— Твої вчителі сказали, що ти нехтуєш навчанням.
Замість вигадувати якісь виправдання, я схилив голову й промовчав. Тоді батько вирішив перейти зразу до справи.
— Я так розумію, ти спиш із нею?
Я відчув, як щоки стали гарячими й раптом загупало серце. Похитав головою. Він помовчав, перш ніж спитав:
— А чому ні?
Я нічого не відповів. Він підвівся, підійшов до вікна, став біля щілини між шторами й заклав руки за спину.
— Еріку, ти другий син у сім’ї. Це не найщасливіша обставина. «Три троянди» успадкує твій брат, і тобі доведеться докласти зусиль для продовження нашого роду. Потрібна хороша партія. Якщо ти вже цікавишся жінками, я знаю кількох дівчат, чиї батьки готові дати величезний посаг, щоб зробити своїх онуків аристократами.
Від обурення в мене сльози навернулися на очі. Батько це помітив і невдоволено похитав головою. Потім сів на стілець навпроти мене.
— Не зрозумій мене неправильно. Я не кажу, що ти маєш розірвати зв’язки з дівицею Коллінг. Зовсім ні. Зустрічайся з нею, Еріку, розважайся з нею. Якщо вона завагітніє, ми можемо дозволити собі позашлюбну дитину, навіть якщо доведеться знайти хлопця, за якого вона вийде заміж. Якщо захочеш, залишиш її потім своєю коханкою. Але вона не стане твоєю дружиною. Чоловіки з роду Тре-Русур не одружуються з селянками.
Я витер сльози, перш ніж відповісти, і раптом почув серед цих книжкових полиць і квіткових шпалер свій зовсім дитячий голос:
— Її сім’я достатньо хороша для мене.
Батько почервонів від гніву.
— Земляна долівка селянської хати тобі раптом стала миліша за будинок твоїх предків? Солом’яний матрац приємніший за шовкові простирадла, якщо вона поряд з тобою? Ти справді вважаєш, що ми досягли б свого становища, якби не приносили жертви? Ти думаєш, що чоловіки нашого роду дозволяли собі чхати на волю батьків, ідучи за своїми почуттями?
Я майже ніколи не противився батькові, а коли — дуже рідко — це робив, потім завжди гірко шкодував. Але моє кохання до Ліннеї змусило мене набратися сміливості й сказати:
— Я кохаю її понад усе. Ми вже заручені. Навіть якщо це сталося не перед вівтарем, я знаю, що Бог нас чув.
Далі мені здалося, що слова вилітають з батькових вуст, ніби пара з киплячого чайника.
— Твоя мати померла, щоб дати тобі життя! Ти надто довго сидів у ній, і коли нарешті народився, убив її. Скільки щасливих років я міг провести з коханою дружиною, якби не ти? Ти забрав її в мене! І що ти робиш, щоб віддати цей борг, Еріку? Хочеш змарнувати своє життя на бідачку!
Батько змовк. Я відчував, що йому треба заспокоїтися. Через кілька хвилин його дихання трохи вирівнялося, руки більше не тремтіли. Він знову заговорив, майже спокійно:
— У грудні тобі виповниться п’ятнадцять. Залишиться три роки до повноліття, коли ти зможеш сам вирішувати за себе.
— Я чекатиму стільки, скільки буде потрібно.
Він підняв руку й показав, щоб я замовк.
— Я відправлю тебе на південь, Еріку. Маю знайомих комерсантів у нашій колонії на Бартелемі[6], попрошу їх знайти для тебе роботу. Коли тобі виповниться вісімнадцять, я ніяк не зможу завадити тобі повернутися додому й узятися за старе — якщо ти до того часу не передумаєш. Але я сподіваюся, що ти швидко порозумнішаєш, коли побачиш, що ще може запропонувати світ.
Я підскочив так різко, що перекинув стілець.
— Ніколи! Я її не покину!
Ватяними ногами я пішов до дверей. Його голос наздогнав мене вже на виході:
— Ти її покинеш. А якщо ти відмовишся їхати, я не матиму іншого виходу, як розірвати договір оренди з її батьком.
Я заскочив до своєї кімнати, впевнений, що батько викопав мені яму, виходу з якої немає. Відчув, що в мені росте такий гнів, якого я ще ніколи не відчував. Мої очі налилися кров’ю, світ навколо мене потонув у тумані. Що було далі? Коли я нарешті отямився, від меблів залишилися самі уламки. Вражений побаченим, я розгублено роззирнувся, ніби на театральній виставі зненацька впала завіса, а потім знову піднялася, але частина спектаклю залишилася поза увагою глядача й загальний сенс подій було втрачено. Біль змусив мене глянути на руки: з кісточок крапала кров, кулаки набрякли й посиніли. Якби не ці неспростовні свідчення моєї причетності, я міг би подумати, що якийсь зловмисник скористався моєю непритомністю і вчинив таке безумство.
Я зрозумів, що наш поцілунок залишив прочиненими якісь потаємні ворота. Відтепер щоразу, як моє кохання до Ліннеї було під загрозою, через ті ворота нестримною бурею виривався мій гнів. З Ліннеєю я здобув те, що ніяк не міг втратити знову. Цей вибух гніву був першим, але, на жаль, далеко не останнім.
5.
Як тільки з’явилася можливість, я пішов шукати Ліннею. Не знайшовши її у звичних місцях, сів на коня й поїхав на ферму Ескіла Коллінга. Мені сказали, що її відіслали до родичів. Коли я подивився у вічі її батькові, побачив страх. У мені, чотирнадцятирічному хлопчаку, він побачив чудовисько, здатне зруйнувати його майбутнє. З відчуттям поразки й сльозами на очах я повів свого коня додому і неподалік від ферми на краю лісу побачив матір Ліннеї Шарлотти. Вона сиділа на камені й запропонувала мені сісти поруч.
6
Сент-Бартелемі — острів у Карибському морі, заморська територія Франції. У 1784–1877 рр. належав Швеції.