Ледве-ледве ми знайшли будинок губернатора. Зареєструвалися біля воріт, нас провели в салон, дали теплого пива й просили почекати. Меблі в приміщенні являли собою дивну суміш грубо вирізаних з дерева предметів і надзвичайно гарних речей, привезених, мабуть, зі Швеції. Через певний час темношкірий лакей у лівреї помахом руки запросив нас зайти.
Губернатор Баґґе, гладкий чоловік років сорока чи п’ятдесяти, у самій сорочці сидів за столом. Під руками темніли великі плями поту. Ми вклонилися, чиновник витер своє розпашіле обличчя хустинкою, кивнув і вийняв з купи паперів лист, на якому я впізнав почерк мого батька.
— Панове Тре-Русур і Шильдт! Ми чекали на вас кілька тижнів тому. Якщо чесно, я вже майже був певен, що ви загинули. Дорога — це завжди непередбачувано. Як видно, я приймаю вас неформально і надалі прошу вас не надягати на себе заради зустрічі зі мною більше, ніж необхідно. Тутешні умови змушують нас ставитися до одягу трохи практичніше, ніж удома на півночі. Вам теж краще якомога швидше перейняти місцеві звичаї.
Він налив у склянку темної ароматної рідини з графина й надпив.
— Нам постійно бракує людей для виконання всіх завдань, тож у мене завжди знайдеться кілька вільних вакансій. Побачимо, для якої роботи ви найкраще підходите. Але це почекає. Спершу я розповім, що з вами буде далі. Якщо вам здасться, що я занадто прямолінійний,— звикайте. Усі новачки на Бартелемі хворіють на лихоманку. Зазвичай це триває днів десять. Ми всі намагалися її уникнути, і нікому не вдалося. Інфекція тут у повітрі, чи у воді, чи, може, у їжі… Більшість хворих одужує і більше не хворіє. Але не всі. Найслабші помирають. Я не збираюся витрачати на вас більше часу, ніж необхідно, просто хочу впевнитися, що ви виживете. Тому ось мій перший наказ: повертайтеся до Каренажу, знайдіть заклад Алекса Девіса й винайміть собі кімнату. Скористайтеся часом, який у вас залишився до початку лихоманки, щоб ознайомитися з Ґуставією. Якщо матимете час, відвідайте Фальберга — це наш державний лікар. Він тут від самого заснування колонії, як і я. Якщо він чогось не знає про Бартелемі, то цього й не варто знати. Перекажіть Девісу, що я просив про вас подбати під час хвороби. Якщо доля до вас прихильна, я знову побачу вас, коли одужаєте. І, мабуть, вам варто знати, що хоч формально ми підлягаємо законам шведської корони, забезпечити дотримання їх буває складно, бо гарнізон маленький, а порушників багато. Тому будьте обережні. Дуже часто тут право на боці сильного, і хто не має достатньо сили, має поводитися обачно. Бажаю всього найкращого, панове.
Жестом він показав, що ми можемо йти, і схилився над своїми паперами. Ми вклонилися і пішли назад тією ж дорогою, якою прийшли. Земля хиталася у нас під ногами — не лише тому, що ми звикли до морської хитавиці, а й через неприємні заяви губернатора.
Ідучи до моря, ми побачили дещо настільки дивне, що мимоволі зупинилися. Повз нас пройшов темношкірий чоловік, але так дивно, що ми такого не могли б і уявити. Він спирався на милицю і поволі крокував уперед. Спершу я подумав, що він одноногий, але потім виявилося, що це не так. На шиї в чоловіка був залізний обруч, ланцюг від якого підтягував до сідниці праву ногу. П’ята майже торкалася попереку. Залізо на шиї і нозі розтирало шкіру, кров текла з ран, і з кожним кроком вони ставали глибші. Він тихо стогнав, кульгаючи через дорогу. Коли бідолаха проминув нас, ми побачили, що і вся спина його вкрита ранами. Ми нічого не розуміли. Я повернувся до кузена.
— Може, він пієтист?
Юган Аксель, який від самого нашого приїзду утримувався від коментарів, і зараз нічого не сказав, лише похитав головою.
8.
Александер Девіс, що його всі називали просто Алексом,— жилавий англієць, який володів невеликою бавовняною плантацією і таким-сяким готелем. Про популярність цього закладу можна було здогадатися з його вигляду: усе в готелі було вкрай занедбане. За столи для охочих поїсти й випити правили старі дубові діжки. Сам Девіс ходив між ними, перекидався кількома словами з гостями, стежив, щоб ніхто не помер від спраги, і старанно записував на дошці, скільки випив кожен відвідувач.
Коли ми розповіли про нашу справу, Алекс своєрідним діалектом острова, у якому французьку основу доповнювали шведські та англійські слова, повідомив, що вільних кімнат у його готелі немає, але добре, він згоден за додаткову платню дати нам місце в кутку складського приміщення. Вибору ми не мали. Алекс перелічив, на що ми можемо розраховувати, коли захворіємо: вода, суп, ром, покоївка. Після цього він налив нам трьом рому, щоб закріпити договір, і я не міг не випити. Спершу ром здався мені бридким, але після кількох ковтків язик і губи заніміли, залишився тільки смак патоки й араку, і більше не було неприємно, особливо якщо додати трішки води. Окрім того, після склянки рому моя тривога від усього, що я побачив на острові, трохи вляглася.
Я виявив, що в цих краях смеркання і світанку майже немає. Ніч настає зненацька і значно темніша, ніж можна очікувати з огляду на яскраве сонце удень. У перший вечір ми, звиклі до шведських білих ночей улітку, думали, що маємо достатньо часу розкласти речі й оглянути Ґуставію. Але відчинивши двері, за якими нас чекала непроглядна темрява, ми зрозуміли, як помилилися.
Довелося повертатися до пивниці Девіса в надії, що ще зможемо повечеряти. У залі ми виявили дивні приготування. Посередині намалювали коло й посипали піском. До пивниці заходило все більше людей, деякі мали з собою клітки. Поки нам несли хліб і холодне м’ясо, натовп збільшувався, з рук до рук передавали гроші, натомість видавали якісь клаптики паперу.
Невдовзі в коло випустили двох півнів і почали їх підштовхувати один до одного, аж поки вони розлютилися і заходилися битися, що гаряче вітали всі присутні. З’ясувалося, що до півнячих кігтів дротом прив’язані вузькі гострі леза. Уже за кілька секунд один з бійців розпоров черево другому, і поки бідака конав, стікаючи кров’ю, усі, хто ставив на переможця, отримали свій виграш. Потім у коло вийшла наступна пара півнів, потім ще і ще, це тривало й тривало. Невдовзі під стінкою вже лежала ціла купа мертвих півнів.
У приміщення набилося стільки людей, що ми ледве могли поворухнутися, тому вирішили, що краще залишатися на місці, ніж ризикувати, що нас затопчуть. Ми стали свідками справжньої бійки: чоловік, який явно випив більше, ніж варто було, вимагав повернути йому гроші за програну ставку. Втрутився інший парубок — схоже, він отримував зарплату від організатора півнячих боїв. Хоч цей парубок теж був п’яний, але значно більший і сильніший за скандаліста, тому запросто виписав кілька ударів нахабі. Той вийняв з-за халяви довгого ножа і встромив у бік здорованеві. Здорованю увірвався терпець, він ударом у скроню збив розбишаку з ніг і заходився гатити ногами по шиї і голові.
Лише через кілька хвилин роботодавець поплескав парубка по плечу — годі, мовляв. Здоровань зупинився і відійшов обробити ножову рану. Його широка спина трохи затуляла від нас побитого дебошира, але ми помітили, що його обличчя невпізнанно змінилося: замість очей з’явилися червоно-сині плями, щелепа скручена вбік, а на місці носа — яма з уламками кісток. Девіс нахилився над жертвою, прислухався — дихає чи ні? Багатозначно глянув на присутніх, і всі як один відвернулися. Алекс великою долонею затулив побитому носа й рота. Чоловік на підлозі кілька разів слабко смикнувся, з останніх сил намагаючись вирватися, але Девіс не відпускав, аж поки той остаточно завмер.
— Вітаємо на Бартелемі, хлопці! — гаркнув Девіс, коли труп чоловіка відтягли й кинули біля купи мертвих півнів.— Якщо вам сподобалася сьогоднішня розвага, кожної другої неділі тут б’ються собаки, а кожної третьої — негри.
Перш ніж вийти з зали, ми побачили, як один зі слуг Девіса ножем виколупав золотий зуб з рота мерця — і ніхто не мав нічого проти.
Тієї ночі я дуже довго не міг заснути. І не лише через спеку й безліч невідомих комах, які, здавалося, тільки й хотіли торкнутися моєї шкіри. У цьому дивному місті, яке на найближчі роки мало стати моїм домом, я ще сильніше відчув гіркоту розлуки з Ліннеєю.