Наступного дня ми пішли шукати Самуеля Фальберга й застали його вдома. Досить молодий з вигляду чоловік, від тридцяти до сорока років, щойно закінчив снідати й запросив нас випити з ним кави. Він мав відвідати кількох своїх пацієнтів. Причому деяким була потрібна операція. Фальберг прекрасно знав острів і місто, навіть зізнався, що брав участь у розподілі ділянок і плануванні вулиць у перші роки після прибуття шведів у колонію.
— Правда, хвалитися нема чим. Ви самі бачите результат. Тут діють якісь інші сили, не підпорядковані ні владі, ні здоровому глузду.
Я розповів йому про те, що ми вчора бачили у Девіса, і Фальберг навіть не здивувався.
— Коли ми сюди приїхали, на Бартелемі майже не було населення. Нам треба було швидко його заселити й почати економічне освоєння. Ми оголосили, що віднині острів належить шведській короні й тут діють тільки шведські закони. І всі, хто ховався від правосуддя в інших країнах, побачили можливість почати життя спочатку й рвонули сюди. Злодії, пірати, убивці — це глиняні ноги нашого колоса. Не дивно, що тут завжди знайдеться робота для того, хто вміє латати рани.
Я сказав Фальбергу, що чув про нього від свого вчителя Лундстрема у «Трьох трояндах». Лікар сприйняв це як заохочення до довгої лекції про всі наукові цікавинки, на які можна натрапити на острові: від мінералів до рослинного світу. Мимо нас якраз проходила жінка з досить світлою шкірою і кошиком фруктів на голові. Фальберг побачив наші здивовані погляди й, не чекаючи запитання, повідомив:
— Більшість чоловіків тут має темношкірих коханок. Шведи на Бартелемі менше десяти років, але англійці й нідерландці були тут задовго до нас і розмножувались у своє задоволення.
Потім він перелічив назви усіх можливих варіацій змішування людських рас:
— Нащадки негрів і білих називаються мулати. Від негрів і мулатів народжуються самбо. Від мулатів і білих — метиси. Від метисів і білих — квартерони або мамлуки. Від мамлуків і білих — квінтерони, і від квінтеронів та білих — блани. У цих чорна кров так розбавлена, що шкіра майже біла.
Юган Аксель зробив серйозне обличчя і спитав:
— Не схоже, що тут дуже родюча земля. Видобуток солі теж навряд чи може принести багато прибутків. З чого живе цей острів?
Фальберг пильно глянув на мого кузена:
— Якщо Баґґе ще не розповів вам, то краще дочекатися розмови з ним. Усьому свій час.
Потім він побажав гарного дня і пообіцяв зайти до нас, як тільки ми захворіємо на лихоманку.
Це сталося вже ввечері. Лихоманка напала спершу на Югана Акселя, якого трусило, мов на морозі, незважаючи на спеку, а через годину з гаком дісталася й до мене.
9.
Про наступні дні я мало що пам’ятаю. Ми з Юганом Акселем валялися на ліжках і то задихалися від спеки, то трусилися від холоду. Час від часу Девіс присилав до нас темношкіру покоївку з мискою бульйону, у який вона вмочала шматочки хліба й давала нам. Те, що я таким чином з’їдав, мені рідко вдавалося втримати в собі. Здебільшого через кілька хвилин я звішувався з ліжка й шукав нічний горщик, але не встигав і блював на підлогу. Біля калюжі блювотиння збиралися на бенкет невідомі мені жуки та інші комахи. Пам’ятаю обличчя над собою: покоївка, лікар Фальберг, Алекс Девіс, блідий і розгублений Юган Аксель — у ті дні, коли йому вдавалося підвестися і певний час триматися на ногах. Я майже не розумів, ніч зараз чи день.
У найтяжчі дні я майже змирився з тим, що життя скоро покине мене. Юган Аксель без тями лежав на своєму ліжку й бурмотів щось безглузде, мені ввижалися різні химери. Я не міг розрізнити, де ява, де сон. Сцени з минулого хаотично спливали переді мною, але щоразу закінчувалися на тому самому місці: левада і той поцілунок, який поєднав мене і Ліннею. Головна подія мого життя. Усе інше тьмяніло на тлі цього спогаду. З останніх сил я присягався, що все віддам за ще один її поцілунок. І мене мало хвилювало, які сили приймуть цю мою обітницю.
Мій наступний спогад — яскраве світло й несподіваний вітерець. Я розплющив очі й побачив задоволеного Фальберга, який відчинив вікно.
— Що ж, Еріку, лихоманка відступила. Вітаю у світі живих!
Я повернув голову й побачив, що ліжко поруч порожнє.
— А Юган Аксель? Він…
Фальберг похитав головою.
— З вас двох юний пан Шильдт виявився сильнішим. Він уже чотири дні на ногах, почувається так добре, що навіть почав виконувати обов’язки, які поклав на нього губернатор. За кілька днів ти теж зможеш. Тобі неодмінно треба поїсти й набратися сили. Ти й так був худий, а зараз ще схуд на кілька фунтів.
Після обіду я дуже поволі, але таки зміг стати на ноги — уперше за два тижні, як я дізнався. Хитаючись, я вийшов на берег і сів на теплий пісок з ковдрою на плечах.
Знічев’я перебираючи пісок, я намацав пальцями твердий предмет. Це виявився камінь, якого я ніколи раніше не бачив,— схожий на гілку з білими виямками. Моїх скромних знань бракувало, щоб зрозуміти, що це, але я згадав свою обіцянку привезти Лундстрему якихось цікавинок з острова. Через хвилину до мене підійшов Юган Аксель, тож я просто поклав дивний камінь у кишеню.
Через два дні я був готовий почати роботу. Змивши з себе хворобливий піт і вбравшись у випраний одяг, який раптом став завеликий, я знову прийшов до Баґґе. Губернатор привітав мене з одужанням.
— Якщо ти покажеш себе таким же кмітливим, як кузен, від вас буде значна користь острову.
Юган Аксель обійняв посаду нотаріуса. Мені ж через мій юний вік губернатор поки що не хотів давати постійну роботу, а забажав випробувати в різних сферах. Я хотів заперечити, що Юган Аксель усього на рік старший за мене. Несправедливо карати мене за те, що я трохи менший і молодший на вигляд. Але все-таки промовчав.
— Для початку підеш разом з Шильдтом оглядати прибулі вантажі. Він уже знає, як це робиться.
Юган Аксель раптом виявився начальником наді мною, і всю дорогу до Каренажу ми мовчали. Кузен здавався стурбованим навіть більше за мене. Перш ніж ми сіли в човен, який мав відвезти нас на судно, Юган Аксель відвів мене вбік:
— Еріку, за ці кілька днів я вже дещо дізнався про колонію. Поки ти був у гарячці, я вже перевіряв один такий корабель. Я не можу описати цього словами. Ти маєш це побачити сам. Але обіцяй мені, що триматимеш себе в руках, добре?
Нічого не розуміючи, я засмучено кивнув, вдруге за день відчуваючи, що зі мною поводяться як з малою дитиною.
Поки гребці відштовхували човна, опускали у воду весла й підбирали ритм, ми мовчки сиділи на кормі. Хвилі біля берега були досить високі й добряче гойдали човна, від чого ми раз по раз торкалися один одного плечима, ніби саме море намагалося нас помирити. Але що далі ми відпливали від острова, то спокійніша ставала поверхня води.
Човен оминув мис, і я побачив судно, яке ми мали оглянути. Я помітив, що в міру наближення до нього над водою розтікається все сильніший сморід. Юган Аксель затулив рота й носа хустинкою, я намагався дихати тільки ротом. Гребцям, здається, ніщо не заважало. Коли човен зупинився біля борту корабля, звідки спустили мотузяну драбину, сумнівів не залишилося: смерділо саме звідси. Дивно. Що ж це за вантаж такий?
На палубі нас зустрів капітан. Відрекомендувався як Джонс. Імені я не розчув. Юган Аксель говорив з ним англійською і щось записував у журналі. Капітан спитав, чи маємо ми намір оглянути вантаж, кузен кивнув і жестом показав, щоб я ішов за ним. Я думав пройти повз нього, але Юган Аксель підійшов упритул до мене й прошепотів:
— Тільки спокійно. Заради нас обох.
Сморід став такий сильний, що здавався твердим. Я махнув рукою, щоб трохи розігнати його.
Під палубою було темно. Матрос з ліхтарем повів нас у глиб трюму. Зрештою він зупинився біля чергової драбини й підняв ліхтар вище, щоб освітити приміщення.