— Розкажіть усе з початку, але повільніше. Бо я такий же кмітливий, як і красивий.
— Вам відоме ім’я Крістофера Блікса?
— Так.
— Отож. Дівчина назвалася його вдовою. Звернулася до мене, бо їй були потрібні гроші. Мала на продаж один-єдиний, але рідкісний товар: за рік до того вона втекла із Прядильного дому на Лонгольмені через закинутий тунель під муром. Його викопали для відведення дощових вод від фундаменту будівлі. Минулої осені у Прядильному домі впродовж кількох днів перебувала одна іменита особа, і на замовлення мого клієнта я дав дівчині доручення пробратися назад тим самим шляхом, яким вона колись утекла. Анна Стіна вирушила в тунель вночі, тоді був молодий місяць і суцільна темрява.
Чоловік у кріслі навпроти перекладає ліву руку, і лише зараз Дюлітц зауважує, що з нею щось не так. Кулак обвуглений, зап’ястя рівне й нерухоме, а вся рука заплямована кров’ю його слуг. Дюлітцу стає моторошно від вигляду неживої кінцівки, і він замовкає.
— Тож ви вирядили її до Прядильного дому. Тільки за це я міг би прикінчити вас на місці.
— Розумію, якими жахливими вам здаються ці слова зараз, та клянуся, що не мав наміру заподіяти їй кривди. Здебільшого я маю справу з боржниками, що приходять до мене вимушено. Зокрема це стосується і чоловіка Анни Стіни. Однак вона звернулась до мене по допомогу за власним бажанням, просила двісті ріксдалерів для своїх дітей. За такі гроші мої клієнти купують собі чухалки для спини зі слонової кістки. Вони були готові заплатити їй щонайменше вдвічі більше. Я запропонував Анні Стіні поторгуватися від її імені, але вона відмовилася.
— Яку частину цієї суми ви збиралися залишити собі?
Дюлітц обирає правду, сподіваючись отримати довіру в обмін на зневагу.
— Десятину. Якби це був хтось інший, я б узяв половину чи більше. Та з неї не наважився.
— І судячи з усього, вона так і лежить похована під муром?
Дюлітц хитає головою.
— Ні.
— Звідки ви знаєте?
— Мої люди були в Прядильному домі. Ледве знайшли одного пальта, що на власні очі бачив, як дівчину засікли на ранковій перевірці. Ми дали йому зрозуміти, що наше невдоволення страшніше за головного наглядача Петтерссона, чию довіру той ніяк не хотів втрачати. Петтер Петтерссон сам заопікувався дівчиною і після розмови вивів її за браму та дозволив утекти. Оскільки той самий пальт заприсягнувся, що добре запам’ятав обличчя Анни Стіни, я доручив йому стежити за нею. Цей чоловік стверджує, що одного разу бачив дівчину в товаристві якоїсь особи, яка помітила переслідувача і спритно сховала дівчину.
— Де? Коли?
— На прем’єрі «Пробаченого батька» Ліндеґрена, якщо ви стежите за театральним сезоном. Тринадцятого травня. Пальт розгледів їх у натовпі в партері.
Спотворений чоловік губиться у власних думках, блукаючи поглядом і гризучи ніготь, який потім випльовує на підлогу. Дюлітц користується нагодою, кладе руки на коліна і завмирає.
— Уявімо, що в кишені мого халату лежить кинджал. Дамаська сталь, руків’я з перламутру. Моя діяльність пов’язана з ризиками, тож про всяк випадок завжди тримаю при собі клинок. Мій девіз — краще мати зброю і не скористатися нею, ніж навпаки. Кинджал невеликий, проте гострий. Я старий і немічний, тож гідного супротивника в рукопашному бою з мене не вийде. Однак у дитинстві я інколи грався у зв’язування ременем[15], тож міг би вас добряче поранити, а це на якийсь час завадило би вам продовжувати пошуки дівчини. А, як я вже казав, ви не єдиний, хто нею цікавиться.
— То що ви хочете?
— У мене є певні міркування стосовно того, що трапилося. Гадаю, вони могли би стати вам у пригоді. Обіцяю поділитися ними в обмін на доброзичливе ставлення. Також попрошу вас після цього покинути моє скромне обійстя, щоби я мав змогу зайнятися прибиранням.
Дюлітц знову трактує мовчанку гостя за згоду, і нахиляється ближче, щоби підкреслити вагомість своїх слів:
— Анну Стіну послали, щоби вона винесла назовні листа Маґдалени Руденшельд в одну з тих небагатьох ночей, які ця поважна пані провела у Прядильному домі, перш ніж її перевели у більш надійне місце. Відомо також, що в тому листі було повідомлення для соратників Армфельта. Можливо, дівчина так і не дісталася до цілі, а може, лист уже загубився. У будь-якому разі ніхто не міг дозволити собі знехтувати таким ризиком. Усі кинулися відчайдушно шукати дівчину: і конспіратори, що дали мені це доручення, і слуги Ройтергольма. Цей лист міг би спопелити все королівство. Відтоді щотижня з’являються нові й нові чутки про замахи на життя герцога — ґуставіанці прагнуть прибрати його з дороги разом із Ройтергольмом і всім регентським правлінням. Уявлення не маю, як Анні Стіні вдається переховуватись за таких умов, і чому вона взагалі вирішила заховатися у проміжку поміж Сциллою і Харибдою, коли за цей документ вона могла би загадати будь-яку ціну. Щось із нею не те.
Останнє припущення Дюлітца страшніше за будь-які погрози, тому гнів Карделя раптом зникає. Йому більше нічого тут робити, тому пальт підводиться і витирає дерев’яний протез об гобелен, вкриваючи пасторальну ідилію кривавими розводами.
— Перевірим вашу кишеню наступного разу, якщо ми ще колись побачимося.
— Тоді до зустрічі.
Дюлітц знову залишається сам — старий і втомлений; полегшено видихнувши, він із подивом дивиться на власні пальці: вони тремтять. У його віці вже запізно наживати нових ворогів. Кишеня халата Дюлітца насправді порожня, але такою їй вже не бути до кінця його днів. І хоча кинджал не дуже легкий, ця ноша не здається йому обтяжливою.
11.
– Високо в небі над нашими головами висять терези. Їхні шальки то опускаються, то піднімаються, та в підсумку завжди залишаються на одному рівні.
Еміль напружується, щоби зрозуміти північну говірку старої та чужі для його вуха примовки. Вік жінки визначити неможливо. На вигляд вона стара, як світ, маленька, згорблена та беззуба, кожна зморшка наче підведена сажею. Глибоко посаджені очі заховані у складках шкіри і лиш іноді зблискують. Еміль не може з упевненістю сказати, чи ця жінка вже здитиніла, чи просто відповідає на його запитання у свій спосіб. Їхню розмову перебивають побутові клопоти.
— Там не сідай!
Коли довкола починає шелестіти дощ, стає зрозуміло, чому. Домівка старенької є не чим іншим, ніж хижею, дах потрісканий, а обдерті стіни похилилися, наче спираються на димар. Стара годує вогнище дрібним хмизом, кидаючи одну гілочку за раз і розмовляючи радше з вогнем, ніж із гостем.
Мальовничий Сакснес умостився між горами та озерами. У центрі невеликого села ринок, поруч — церква. Емілеві тут не щастить. Місцеві на його запитання не відповідають — не тому, що не хочуть, а тому, що не знають, що казати. Розгублений, він намагається зрозуміти, у чому справа, та допомоги чекати марно. Допитливість чужинців із південних країв нічого доброго не віщує, це здавна відомо. Північними селами цікавляться тільки тоді, коли з’являється підозра, що тут є чим поживитися, якщо натиснути на фогтів. Служниця невдоволено повідомляє, що пастор у від’їзді, а Еміль не наважується спитати про гостьову кімнату. Гостиний двір не гідний своєї назви — це студена хатина з дерев’яною лавою замість ліжка. Молоко і свинину можна придбати в сусідній садибі. Дорогою туди Еміль угледів стареньку, схожу на якусь лісову істоту, що тікає до свого сховку. Аж раптом йому спало на думку, що це єдина літня людина, яку він бачив тут від дня приїзду.
Бабуся обережно знімає сильце з лапки горобця з перебитою шиєю і починає обскубувати пір’я із крихітного тільця. Без оперення пташку не впізнати. Еміль вражений, як мало м’яса ховається під пір’ям — один чи два шматочки, не більше. Стара копошиться коло вогню в пошуках шпички, щоби наткнути тушку. Терпляче нею крутить, щоби рівномірно пропекти м’ясо, і коли воно готове, простягає паличку Емілю. Він зустрічає її непохитний і загадковий погляд і здогадується, що це випробування. Обережно бере пташку, відриває крихітне крильце і кладе до рота.
15
Напівлегендарний різновид двобою, коли двоє суперників зв’язувалися поясами і билися ножами.