Стара робить те саме із другим крилом.
— Ти питав про село. Я була дівчинкою, коли це сталося вперше, мене заледве почали слухатися кози. Батько й мати відправили мене на літо пасти худобу разом із кількома старшими дівчатами. До нас прийшов якийсь чоловік, слабкий і гарячий, ми дали йому ліжко. Чоловік лихоманив, а за кілька днів все його тіло обсипало бридкими пухирцями. Ще через кілька днів односельчанин приніс нам їжу. Побачивши, що сталося, тут же випустив усе з рук і чкурнув назад. Чужинцю ставало все гірше. Наступного дня прийшли люди із села, близько не підходили, а говорили до нас, стоячи на узліссі. Наказали залишатися там і дали лопату. Ми не розуміли навіщо, аж поки чоловік не помер. Потім гарячка почалася в Керстін, згодом і в Ельси. Коли настала осінь, залишилися тільки я і кози. Пізніше мені казали, що наша жертовність врятувала село. Нас називали відважними. Завдяки нам з річки познімали містки і загатили ними перевал, тож інші хворі на віспу в Сакснесі не з’являлися. Аж за якийсь час одна знайома зізналася мені, що заможні ґазди послали на болото наймита з мушкетом із підпаленим ґнотом, якби раптом я чи котрась із моїх товаришок виявилися не такими вже й безстрашними і захотіли повернутися додому, до мами. Всі про це знали, і ніхто не заперечив.
Еміль відчуває, як на зубах щось хрумтить, тому енергійно жує, аби швидше проковтнути шматок і позбутися затхлого присмаку дичини, сподіваючись, що старенька не зауважить його огиди.
— Крізь зморшки вже ледь видно, але мої щоки вкриті рубцями. Знаєш, віспою хворіють тільки один раз. Коли пошесть повернулася, село вже не було до неї так добре підготоване. Зараза переповзала із хати в хату, і її було не спинити. Ті, хто ще почувалися здоровими, тікали на північ — прямісінько в обійми хвороби. Кожен дбав лише про свою шкуру, і якби не самолюбство, не було би ніякого мору. Старий пастор, добра людина, сам навідував хворих, виконуючи волю Господа, ховав і відчитував мертвих. Від того давнього Сакснесу не зосталося нічого, тільки я одна його пам’ятаю. Хати ті самі, а от люди в них уже зовсім не ті — скрізь чужинці. Пастор теж помер — із гронами пухирів на щоках, але з усмішкою на вустах, бо здійснив своє покликання на славу Господа і заслужив місце в садах святих…
Старенька зітхає від спогадів.
— Віспа — страшна хвороба, бо знімає з людей маски. Хтось каже, що заразу розносить вітер, ще хтось, що вона переходить від шкіри до шкіри. Кожен рятується як може. Люди цураються близьких друзів, не дають набрати води із криниці, відмовляють у допомозі тим, хто й так може померти ще до сходу сонця. Є й такі, що вдаються до чорнокнижництва, продають душу дідькові, аби жити.
Від горобця залишилися самі кісточки. Бабуся поскладала їх докупи на краю вогнища.
— Пам’ятаю маленького Тюко, чому ж ні. Хлопчина завше був поруч із батьком, старанно виконував усе, що той наказував, навіть коли йому, малому, було дуже страшно. Що там казати, Тюко допоміг викопати десь із половину могил на цвинтарі коло церкви. Але викопати яму батькові сам не зміг — захворів і довго пролежав у гарячці. Віспа хлопця пощадила, можна сказати, справедливо, бо він заслужив на таке милосердя долі. Коли Тюко остаточно одужав, старого пастора Сетона вже не було серед живих, а церква пустувала. Хлопець все плакав і плакав та ніколи не оминав тих, хто лежав на тому цвинтарі. Він був єдиний, хто не боявся того місця. Моровиця поступово посунула далі, а хлопець рушив услід за нею. Поняття не маю, що з ним сталося далі. Щойно отримав спадок, одразу зник. Сподіваюся, Тюко не змарнував життя, яке оминула віспа.
12.
Світає, а разом із сонцем починає наростати млосна літня спека. Кардель піднімається сходами. На вхідних дверях хтось залишив позначку шматком вугілля: Хеппсбрун, 12, сьогоднішня дата й підпис — «B.».
Отже, Вінґе повернувся. Місце зустрічі та ініціал — його. Еміль давно облюбував собі цю вулицю, колись для бесід із покійною сестрою, а тепер радше через простір, відкрите небо та невпинний потік усілякого люду. Але зараз ще ранній ранок, і Кардель знімає із себе куртку і сорочку, наливає з глечика води до умивальниці, ретельно миє обличчя і шию, а тоді витирається сорочкою і вішає її сушитися. Вікно в кімнаті ось уже з тиждень відчинене навстіж і припнуте на кілок — Кардель тішиться кожним вітерцем, що залітає всередину. Тіло тягне до бамбетля, як муху до гною, проте Мікель знає, що пропустить зустріч, якщо піддасться спокусі. Тож пальт стоїть, кусає нижню губу, і лине думками до Анни Стіни.
Виявляється, все набагато складніше: дівчину переслідують. Пошуки перетворилися на перегони, але її так і так не знайти. То що ж сталося з Анною Стіною, якщо її не здатні відшукати навіть ті, у кого значно більші можливості? Кардель хапається обома руками за живіт, його буквально розпирає від неспокою. Перед очима міські закапелки, де мертве тіло може лежати роками,— дамби Слюссена або склепіння пивниць, що кишать пацюками…
Очі злипаються, пальта долає сон. Тільки там він знаходить примарну Анну Стіну, а прокинувшись, відчуває полегшення і розчарування.
Краще вже вийти на вулицю.
Кардель прийшов завчасно, але Вінґе вже на місці. Задумано походжає туди-сюди і не зауважує Мікеля, аж поки той не підходить упритул.
— О, а я вирішив, що ти наспієш не раніше, ніж через чверть години.
Кардель знизує плечима. Вітерець стихає, а потім різко змінює напрям, що дозволяє Мікелю вловити новий запах.
— Ти якось інакше пахнеш.
— Ти про що?
Кардель замислився, перш ніж відповісти.
— Хвоєю, живицею, осмолом. Багнюкою без вмісту нічних горщиків. Не так, як у місті.
— Скоро вивітриться, але вважатиму це за комплімент. Дорога була далека.
— Тебе довго не було. Вже минуло два тижні від Свята літнього сонцестояння.
— І не кажи. Навіть не хочу починати лаяти перевізників, бо зупинюся лише перед наступним сонцестоянням. Що нового у Стокгольмі?
— Нічого особливого. Копенгаген горів декілька тижнів тому, але ти вже, мабуть, і сам про це чув. Зайнялися портові квартали, знищені тисячі осель, королівський палац згорів ущент, а юрби бездомних розбили табори на руїнах. А що там у Берґслаґені?
— Сетона там немає, але не все так погано. Я знайшов одну особу, яка пам’ятає його дитиною.
— Це варте зусиль. То яким був наш Тюко? Жвавим хлопчиком з рум’янцем на всю щоку? Чуйним до старих і хворих?
— Кажуть, інших можна зрозуміти тільки тоді, коли знаєш самого себе. Дорогою я мав удосталь часу для роздумів про те, як на мене самого вплинуло дитинство, і про те, ким я міг би стати, якби обставини склалися інакше. А ти що скажеш, Жане-Мішелю?
Кардель відвертається і якусь мить мовчить.
— Обгорілим калікою я став із власної вини.
Пальт сідає на стосі дров, а Еміль підходить до матросів, що діляться люлькою, сидячи на хиткому трапі та бовтаючи ногами. Мовою порозумітися їм не вдається, та справу легко залагодити жестами: в обмін на дрібку тютюну один із матросів роздмухує жар, й Еміль підпалює тріску.
Кардель давно зауважив, що цього року Вінґе курить, як ніколи. Мабуть, таким чином компенсує те, що й досі не п’є. Еміль сідає, затиснувши тендітний чубук пінкової люльки між великим і вказівним пальцями. Із моря віє легкий теплий вітер, несучи з Бекгольмена ядучий сморід киплячої смоли. Еміль здається метушливим, ніяк не може всістися, і Мікелю спадає на думку, що це він відтягує час, бо його гість прийшов зарано.
Урешті Вінґе видихає дим і збирається з думками.
— Жане-Мішелю, хочу в тебе дещо запитати. Ми майже не обговорювали вечір в анатомічній залі. Сетон любив хизуватися своїми лиходійствами, а побаченого в залі нам було більше, ніж достатньо. Точніше, тобі. Я з усіх сил намагався втримати тебе внизу, нехай і з сумнівним успіхом. Що саме ти бачив?