— Усе: Сетона, його посіпаку, жінку на столі.
— Який вигляд був у Сетона?
— Такий, як завжди. Бридкий чортяка з порізаною щокою, розцяцькований, як пава, у жабо і сюртуку із широкими полами.
— Я не це маю на увазі. Мене цікавить вираз його обличчя і настрій. Сетону подобалася ця вистава?
Кардель хитає головою.
— Гадаю, він лише прикидався перед студентом. У його обличчі був страх. За інших обставин важко було би сказати, посміхається він чи ні, і довгий час мені здавалося, що я тоді помилився. Однак коли ми торгувались, я розповів Сетону про своє спостереження, і в нього був такий вираз обличчя, як у хлопчака, якого засікли з повними жменями цукерок.
Вінґе докладає в люльку ще тютюну і дмухає в чубук, аби краще розпалити.
— Жане-Мішелю, зважаючи на побачене тоді, що ти скажеш про ті історії, котрі нам розповів Сетон?
— Безсумнівно, він винен у кожному із цих жахіть.
— Але, може, роль Тюко в них не зовсім така, як він нам змалював?
— Не виключено.
Еміль задумано відкидає голову назад і випускає дим, що з’єднується з пухкими хмарами. Кардель знову підводиться, він утомлений після ночі, і йому страшенно набридли ці загадки. Вінґе прокидається від задуми і блимає очима, ніби спросоння.
— Пробач мені, Жане-Мішелю, у тебе нові клопоти. Як справи з пошуками?
— Кепсько, хоча й трохи краще, ніж раніше. Твоя порада стала у пригоді.
— Складеш мені завтра товариство до Гаммарбю? Можемо потім поговорити, якщо захочеш.
— До шибениці? У суботу? Якого біса? Надивився я на це діло, вистачить на кілька життів наперед.
— Можеш дивитися не на шибеницю, а куди-інде. Тим краще, може, якраз пощастить.
— Гадаєш, там Сетон буде? Із якого би це дива тому, хто переховується, поспішати на таке видовище?
— Мені дещо розповіли в Берґслаґені. Якщо він досі у Стокгольмі, то прийде туди. Не думаю, що в нього є вибір.
13.
Щойно Кардель сідає на бамбетль, як його зморює сон. Голова падає на груди, а тулуб завалюється назад. Сниться йому не те, чого він боявся,— цього разу це спогад із минулого, кожна деталь чітка, ніби справжня.
Мікель знову хлопчина приблизно тринадцяти років, але вже дужий і спроможний до поденної роботи поряд із батьком — кремезним чолов’ягою з довгими руками, долонями завширшки денця від бочки і похмурим, стомленим злиднями і важкою працею обличчям. Їхнє обійстя було одним із крайніх, поруч із лісом, котрому ніхто кінця-краю не бачив, а хто там заблукав, той уже не повертався. Жили вони в рубленій хатині з дощаним дахом, проконопаченим мохом, на земляній долівці — ялинове гілля. Батько володів розчищеним від лісу кам’янистим пагорбом, де коротав увесь свій час у нещадній боротьбі з корінням і камінням. Уже з дитинства Мікель чітко розумів, що камінь — це незвичайна жива істота з якогось іншого виміру, протилежність людині. Каміння вперто проривалося на поверхню землі із глибин, де воно народжувалося, а вибравшись нагору, завмирало і більше ніколи не рухалося. А як інакше пояснити той факт, що їхнє поле родило більше каміння, ніж зерна? Якби в тих кругляках була залізна руда, сім’я Карделя давно би розбагатіла. Дрібні камінці — то ще пів біди, але щороку, коли розмерзався ґрунт і треба було орати, із землі вилазила брила розміром із людину. Батько мусив діставати ту каменюку кілком і рожном, перш ніж продовжити роботу. Не дивно, що така праця приносила самі розчарування.
Кардель із нетерпінням чекав на той день, коли зміцніє настільки, що зможе чинити опір батьковим кулакам не лише сльозами. Тому охоче допомагав на полі, щодня гартуючи свою силу поруч із батьком, і бачив, як різниця між ними зменшується з кожним роком. У хатині поралася мати. Мікель не знав, скільки їй років, проте на вигляд вона була старша, ніж баби з онуками, бо передчасно зістарілася від побоїв і викиднів. У церкві мати соромилася своєї кульгавості і синців довкола очей, тож часто ховала обличчя під вуаллю.
Одного дня Кардель спроможеться захистити себе раз і назавжди.
Сутеніє, робота майже завершена. Втомлений батько із чорним від люті поглядом б’є Мікеля в потилицю, коли в того висковзує і падає лопата. Кардель піднімає її не для того, щоби знову встромити в землю, а щоби кинути якомога далі у борознисте місиво. Батько часто бив Мікеля, бо вважав синовні невдачі особистою образою, кожне розчарування було наче крихта солі на рану від життя. Малий Мікель, якому важко давалося читання катехізису, бо букви скакали одна поперед одну, Мікель, який то недостатньо сильний, то не досить швидкий ані тілом, ані, тим паче, головою, інакше кажучи — дурний як ціп. Цей Мікель зараз встає на повний зріст, розправляє плечі, що мужніли, поки батькові всихали, і промовляє слова, які довго обтесував, залишивши нарешті тільки найважливіше:
— Більше до мене не торкнешся. До матері також.
Вони переступають на твердіший ґрунт, так, наче обоє були готові до цього моменту, і якийсь час мовчки стоять. Мікель зауважує у батькових очах щось таке, чого не бачив ніколи раніше,— тривогу змішану із соромом, наче він усвідомлює ціну свого боргу, по який прийшов син. Проте лють бере верх, чоловіки зчіпаються і б’ються, не думаючи про завтра. Опісля Кардель відповзає до лісу, підвестися йому вдається тільки тримаючись за ялиновий стовбур. Батько все ще на ногах, хоча і зігнений у три погибелі і закривавлений. Нарешті він вирівнюється і наостанок змірює сина переможним поглядом. Мікель спльовує і прощається, у грудях печуть поламані ребра:
— Я повернуся!
Хлопець чвалає в глиб лісу, знову спирається на якийсь стовбур, випускає червону сечу, бреде далі і в тиші лісу кляне себе за програну вирішальну битву.
Обіцянку повернутися Кардель виконав уже в дорослому віці. Приїхав візком, одягнений у мундир. Запізно: матері вже нема, батько залишився сам — маленький жилавий дідок зі згорбленою спиною і вузькими плечима. Від поля залишився окраєць, годувати все одно нікого, хатину обліг ліс. Убити батька було би милосердям. Чоловіки обмінялися поглядами, і Кардель з порогу розвернувся. Здається, почув услід плач, але більше не оглядався — від сорому, що так пізно приїхав і так швидко втік.
Кардель повільно прокидається, у голові паморочиться. Спогад зі сну оживив давні почуття: розчарування, гнів на себе та інших, сумніви у свободі, купленій за муки совісті. З одного рабства та в інше. Кардель ніяк не збагне, звідки падає світло, аж поки не вихиляється з вікна, щоби глянути на церковну вежу.
Виявляється, що вже суботній ранок.
14.
— Погода на боці правосуддя.
Надворі гаряче, у блакитному небі ні хмарини, тож люд охоче вибрався за місто. Кардель веде поглядом поверх натовпу. Усе, як і очікувалося: збірна каша, переважно з бідних і недавніх мешканців міста. Більш високопоставлених в’язнів карають на площі, аби вельможі не забруднили панчіх у Гаммарбю.
Карделя цим видовищем уже не здивувати, пальт поглядає на шибеницю лише краєм ока. Еміль навмання тицяє чубуком люльки в натовп.
— Гадаю, Сетон робитиме все, аби залишитися інкогніто.
— То як його віднайти?
— Не думаю, що Тюко очікує зустріти тут нас обох, це стало би для нього прикрою несподіванкою. Шукай когось, хто, впізнавши нас, намагається притьмом утекти.
Обоє мовчки роззираються. Біля шибениці робить свою справу пастор. Ще трохи — і навіть цей шанс вислизне з рук.
— Жане-Мішелю, не міг би ти відстебнути протез і покласти собі на плече? Це привернуло би до нас ще більше уваги.
— Каліцтво — це просто нескінченний дарунок долі.
Кардель виконує прохання, обережно відстібаючи кожну пряжку, щоби не розбудити приспаний біль. Тим часом стогін натягнутої вірьовки плавно переходить у повішення. Вінґе нетерпляче крутиться біля Карделя, якомога вище задираючи голову.
— Нема? Нікого не бачиш?