— Ось тобі моє плече. Нам не можна зупинятися. Якщо нас спіймають, буде тільки гірше.
Кардель здивовано спирається своєю єдиною рукою на чужу, наче раніше її не помічав. Хитає головою.
— Я ще ніколи не вбивав. Так не вбивав. Коли давали наказ, заряджав зброю, насипав пороху на полицю і цілився так, щоб завдати якомога більшої шкоди. Я перемагав у бійках, давав здачі і платив тією ж монетою, щоби повернути борг з усіма можливими відсотками. Та я ніколи не позбавляв життя у такий спосіб. Тре-Русура нема у чому звинувачувати, тієї миті він був не винен. Я залишуся тут, чекатиму на правосуддя.
Еміль озирається через плече. У перших променях сонця поки ніде не блищать жетони констапелів[8]. Не видно нікого, крім пожежників та селян, що квапляться вберегти свої ділянки від вогню і заразом і собі здобути лаври рятувальників. Та вже скоро охоронці порядку залишать свої перини і прибудуть, аби розслідувати причину нещастя.
— Правосуддя? Боюся, твоє очікування буде довгим і безрезультатним. Ти й сам це добре знаєш. Якщо хочеш правосуддя, треба його домагатися.
Еміль кидає погляд на мерця. Вода червона й каламутна. Лише худі гомілки Тре-Русура вказують на місце загибелі.
— Його смерть не важко доплюсувати до всіх інших смертей, що опиняться на нашій совісті після цієї ночі. Нехай Ерік Тре-Русур і вчинив підпал, та саме ми подали йому сірника, а Тюко Сетон — свічку. Ти лише допоміг Еріку здійснити план. Його смерть була неминучою, і що швидше вона настала, то краще для нього. Ерік Тре-Русур спалив щита Тюко, щоби викрити для нас його слабке місце. Якщо відчуваєш вину, то виконай останню волю Еріка. Інакше все це сталося марно.
— Такої ціни не варта жодна боротьба.
— Утрату можна пом’якшити. Ми мусимо боротися хоч за якусь перемогу.
Еміль тягне Карделя за руку, але той наче закам’янів. Пальт кашляє і шепче:
— Чому ти мені допомагаєш? Переді мною був вибір — ти або вона. Я вибрав її.
— Знаю. І знаю, чому.
— Замість допомоги я зварив її дітей живцем. А разом із ними і сотні інших.
Еміль дивиться вниз на згарище, де бачив дівчину ще годину тому. Її вже там немає.
— Твоєї вини лише половина. Решта — моя. Та я не можу зробити вибір за тебе. Пригадуєш мій перший тверезий день? Ти дав мені свободу вибору, і я зроблю тобі таку саму послугу. Та якщо підеш зі мною, мусиш дати слово. Присягнися, що боротимешся до перемоги.
На якусь мить западає тиша. Еміль Вінґе тамує подих і нарешті чує відповідь пальта:
— Присягаюся. Боротимуся до перемоги…
— За будь-яку ціну.
— Гаразд.
Еміль тягне Карделя за руку.
— А тепер ходімо зі мною.
Скам’яніла фігура рушає з місця, робить непевний крок, тоді ще один. Еміль веде Карделя вгору, тримаючи за лікоть. По той бік пагорба дорога збігає до Міста-між-мостами. Кардель зупиняється на вершині, безсила рука враз твердне і, як дубова колода, перепиняє Емілеві шлях.
— Ти ж розумієш, що ця дорога веде до пекла? Ти справді хочеш пройти її разом із калікою, що вже колись тебе зрадив?
Еміль чи то жартує, чи то бідкається:
— Тобі теж не позаздриш, Жане-Мішелю. Поруч із тобою чоловік, який просить порад у мертвих і не може відрізнити реальність від вигадки. Та хіба є інший вихід? Вважаймо це нашим покаранням. Те, що тримає нас при житті,— не надія, а провина.
— Чи зможемо ми знову стати друзями?
Еміль не вміє брехати. Він мотає головою і сумно відповідає:
— Ні, Жане-Мішелю, друзями нам більше ніколи не бути. І ще одне: залагодь спочатку свої справи з Анною Стіною, і лише після того приходь до мене. Поки цього не станеться, ти не зможеш мені допомогти.
— А ти? Що ти робитимеш?
— Піду до поліції, точніше до Ісака Блума, і зроблю все, що в моїх силах, аби поновити наш мандат. Це буде непросто, зважаючи на те, як ми розпрощалися. А потім шукатиму слід. Тож готуйся до полювання.
Кардель робить перший самостійний крок, стогнучи від кожного руху.
Еміль повертається спиною до руїни, над якою здіймається стовп диму. Тут знищено не лише життя і майно; він і сам уже не той, ким був раніше. Скільки Еміль себе пам’ятає, він завжди плекав у собі гнів. Колись той жеврів самотнім вогником, а зараз розгорівся у справжнє багаття, а Емілеве безсилля лише підливає масла у вогонь. Еміль наче риба в сітці, нічний метелик під скляним ковпаком. Того, що сталося, вже не повернути, однак якісь невидимі ниті притягують його до відповідальності. Раніше він допомагав із власної волі, а тепер лише із примусу. Еміль має зробити все, що може. До того часу Місто-між-мостами залишатиметься його кліткою.
Де гнів, там і страх. Еміль заспокоює себе, та все дарма; мовляв, він же бачив Мінотавра, побував у темному лабіринті, чув передсмертні крики нажаханих дітей.
Що може бути гірше?
Перша частина.
Мисливські пси
Весна й літо 1795
1.
Минає осінь, настає зима, новий рік, а за ним і весна. У Місті-між-мостами дорослих чоловіків лякають байками про привида, що снує нічними вуличками і чинить розправу над деякими грішниками. Свідчення про його зовнішність різняться і сходяться лише в тому, що він високий і потворний, обличчя якесь не людське, лиса потилиця вкрита шрамами та поодинокими пасмами волосся. Хто бачив більше, стверджує, що його рука — обвуглена клешня, і якщо опинитися в межах її досяжності, можна прощатися з життям. Походження привида оповите здогадками і плітками. Подейкують, наче саме він спалив дитячий будинок на Горнсберґет, де й сам обгорів. До пекла його не впустили, тож тепер привид тиняється округою. А щоби спокутувати провину, інколи стає на захист знедолених.
У тверезого Франса Ґрю ніколи не виникало труднощів, коли виникала потреба зійти похилим подвір’ям униз, та зараз він п’яний, і його добряче заносить. Хай би як старався іти рівно, дорога від брами до вбиральні чомусь завжди петляє. Ґрю скочується в траву, де клята кропива так і лізе в усі проріхи і діри в панчохах. Франс традиційно мститься: робить крок назад, спускає штани, задирає сорочку і цілиться у кропиву, посилаючи до біса темну вбиральню з її роями мух. Хміль береже його від вечірнього холоду. Франс Ґрю сопе й відчуває полегшення. Із кожним роком він усе частіше виходить справити малу потребу, а спорожнити міхур стає щоразу важче. Кропива он досі мокра від його попереднього візиту, хоча, може, й не його, він же не один тут такий. Обтрусившись і заправившись, Франс ще якусь мить стоїть і роззирається довкола. Кам’яні халупи облізли, аж не віриться, що їм усього кількадесят років; їх збудували на пагорбі, спустошеному Великою пожежею 1759 року. Десь там, у проваллі за будинками, жовтіє від нечистот затока Ріддарф’єрден, що омиває острів Стадсгольмен. Бодай би він провалився зі своїми розкішними палацами та вельможами, що позадирали носи й картавлять придворною французькою, у той час як Франсу ледве вистачає на вино, і то таке кисле, що аж рота зводить.
Франс уявляє, як брудна вода підіймається пишно оздобленими сходами; коричнева флотилія того, що потрапило до затоки із вбиралень, атакує розкіш. Розцяцьковані дами гублять перуки і захлинаються, а кавалери гугнявлять фальцетом, гойдаючись на гіллястих кришталевих люстрах. На цьому можна й не зупинятися, хай би Всесвітній потоп накрив і цей схил, аби не вище за підлогу халупи Франса. Прощавайте, бродяги, повії та жебраки!
Франс зітхає, спершу з насолодою, а тоді зі зневірою, бо ця мрія така ж ефемерна, як і прекрасна. Млини досі мелють, скриплять і стукають, аж у голові гепає. А в хатах ще гірше — шум, гам, дітворня. Вся вона на одне лице, щойно сховається за ріг — не відрізниш, хто де. Ловиш, котре перше попадеться під руку, і даєш прочуханки, щоби налякати решту.