Він кляне все, на чім світ стоїть, і чвалає назад до свого покою. Стара десь швендяє, треба буде її про всяк випадок віддубасити, як повернеться. Добре, що хоч можна спокійно пиячити далі, без ниття і дорікань про плату за житло та їжу.
Погойдуючись на кріслі із пляшкою в руках, Франс береться за старе: вкотре подумки прокручує текст промови на свій захист, у якій пояснює всі свої невдачі. Він присвятив цій праці не один рік, докладаючи не менших зусиль, ніж син пастора перед іспитом з катехизму. Задовольнившись результатом, думка перескакує до приємніших речей: яким було би життя, якби його шанували як належить. Франс уявляє кришталеві келихи з вином, устриці, родзинки, вафлі і красуню на колінах. А ще помсту кривдникам: усіх наклепників колесувати, вплести кінцівки у спиці колеса й поставити на видному місці поблизу бенкету.
Стукіт у двері. Яку ще біду сюди принесло? Франс пропускає грюкіт повз вуха і повертається до своїх справ. Раптом двері з тріском злітають із завіс, хтось хапає його за потилицю і жбурляє на сходи. Якби не розморене вином тіло, Франс уже скрутив би собі карк і переламав руки-ноги. А так лиш трохи натовк боки, запоров чолом об поріг, вивалився надвір у вечірній весняний холод і закотився в гущу мокрої кропиви. Там він якийсь час незворушно лежить, сподіваючись, що нещастя щезне так само несподівано, як і з’явилося. Аж раптом між будинками лунає звук, знайомий Франсу, як власний голос: хтось відкорковує його пляшку. Стерпіти можна багато, але всьому є межа. Франс, похитуючись, підводиться, і повз його вухо зі свистом пролітає пляшка й покидає цей жорстокий світ, розбиваючись об стіну позаду. Чиясь лапа хапає його за волосся, валить з ніг і волочить по сирій землі.
Франс відсапується, кожен вдих боляче озивається в розквітлих на тілі синцях. Попереду хтось походжає туди-сюди, у тьмяному світлі видно самі лише контури постаті із грубими кривими руками і зігнутою вперед шиєю на широких плечах. Франс Ґрю добре знає, коли тхне смаленим, тому не важко здогадатися, що все найгірше ще попереду. Повітря аж кипить від люті, фігура попереду напружена, наче якірний трос на кабестані. У паніці Франс перебирає всі можливі варіанти, й, щоб уторгувати кінцеву суму, починає з найм’якшого.
— Це тому, що я голосно хроплю? Ще й оці тонкі стіни…
— Мовчи!
Ґрю подумки перебирає своїх лихварів і навмання вибирає одного з них.
— Я би вже давно повернув Яну Трульозу з корчми «Останній гріш» позичені гроші, якби мене не підвели обставини. Я був певен, що Ян нічого не пам’ятатиме, бо він тоді був п’яний, як чіп.
— Стули пельку!
Голос глибокий і хрипкий, наче виходить із горлянки, непридатної для людської мови. Лише зараз Ґрю згадує про міські легенди, і картина разом складається. Цього разу монстр прийшов по нього. Тож Франс робить те, що йому наказано.
— Жінка, із якою ти ділиш ложе, має доньку від попереднього шлюбу. Лотта Еріка, цього року їй виповниться тринадцять.
Франс неохоче киває.
— Ти пробрався в її ліжко. Дівчина роздерла тобі обличчя, і ти вигнав її з дому.
У Франса Ґрю відвисає щелепа, та він уже достатньо протверезів і готовий захищатися.
— Завтра Лотта Еріка повернеться. Якщо торкнешся до неї хоч пальцем, я згодую той палець свиням.
Постать наближається, присідає на відстані витягнутої руки, і Франс Ґрю не зводить очей зі свого брудного коліна, лиш би потім не бачити уві сні кошмарів із цим обличчям. Тверда, як кийок, рука дубасить його по нозі, Франс волає, як недорізаний.
— Якби моя воля, я би втихомирив тебе раз і назавжди — переламав би руки і ноги. Та не роблю цього з єдиної причини: маєш забезпечити Лотту Еріку їжею і житлом. На вихідні даватимеш дівчині кілька дрібних монет, що належатимуть тільки їй. Дбатимеш про неї, як про рідну доньку. Тільки заради дівчини відпускаю тебе із цілими ногами. Якщо щось трапиться, Лотта Еріка знає, як мене знайти. Якщо почую про хоч одне недобре слово, ми зустрінемося ще раз. Затямив?
— Але я…
— Роботи навколо вдосталь, хоча ти вважаєш її нижчою своєї гідності. Носити чавун на ваги, чистити стайні, розкидати гній. Справжній чоловік всякчас знайде роботу. Ти не завжди був таким непотрібом.
Від цих слів Франс приходить до тями й остаточно тверезіє. Він перебирає спогади, зіставляє голос і будову тіла. Поки він так сидить, монстр підводиться і рушає туди, де закінчуються будинки і відкривається дорога до Пульгемського шлюзу. Ґрю тамує подих, і в тиші зринає потрібний образ — обличчя та ім’я.
— Кардель! Мікель Кардель! Ти був на «Інґеборзі», а я на «Александері». Ми стояли на якорі коло Крокхера, коли Стедінк відкрив вогонь і принц Нассауський відбивався, як міг. Я бачив, як ти горів і потопав!
Постать обростає фактами. Франс морщить чоло, напружуючи мізки, а тоді щось згадує та гидливо кривиться.
— Я чув, що ти був на Горнсберґеті під час пожежі. Кажуть, це ти винен у тому, що сиротинець згорів. Усі називають тебе дітовбивцею.
Ще ніколи Франс не мислив так чітко. Ненависть і приниження блискавично допомагають знайти потрібні відповіді.
— Тебе привела сюди не Лотта, а нечисте сумління, егоїстичне ти стерво!
Франс підводиться, чвалає у бік Карделя і хрипить:
— Буде їй хліб, але дітей із могил вже не піднімеш. Думаєш, ти кращий за мене? Аж ніяк. Ти стократ гірший! Поруч із тобою я святий — на моїх руках принаймні немає крові.
Злякавшись власних слів, Франс притьмом тікає подвір’ям, переступає через поріг, піднімається сходами і сердито бурчить від вигляду розтрощених дверей, за якими вже не сховаєшся. Він складає найбільші дошки докупи, підпирає їх спиною і сідає на підлогу. Його пересмикує чи то з полегшення і тріумфу, чи то із жаху.
Сховавшись за рогом, Кардель віддихується. Почуті слова боляче ранять, жаль, що він не встиг відійти далі. Пальт утішає себе тим, що допоміг принаймні одній дівчині. Не тій, котру шукав, та все ж.
У пошуках Кардель постійно натрапляє на цих маленьких знедолених істот. Допомагає їм, чим може, інколи й вони чимось віддячують. Вуличних дівчат багато, у них гострий зір і слух. Вони нікому не загрожують і з легкістю пробираються туди, куди не впускають Карделя.
2.
У двері хтось стукає. Кардель продирає заспані очі й, одягнений, встає з бамбетля[9], видихаючи клуби пари. Струшує із себе холод, повертає ключ і бачить бліде, замотане хусткою обличчя. Дівчина: одна із тих, за яку заступився у бійці, уже навіть і не пригадати, коли саме. Вона кланяється й опускає погляд, ховаючи вдячність у скромності. Пальт уже звик, що йому дивляться в обличчя лише один раз. Звісно ж, так роблять із поваги, але для Карделя це лише чергове нагадування про його потворні опіки.
— Рибалки з Меларена повернулися, зупинилися біля озера Клара. Видно дим від їхніх багать. Якщо пригадуєте, ви просили мене простежити за ними.
Кардель не пригадує її імені, але ситуація прояснюється. Дівчина служить у торговця десь біля Рюссґордена. Той часто не дораховував їй зарплату, натомість пропонував погрітися в його ліжку.
Кардель киває у відповідь.
— Дякую тобі.
Дівчина знову вклоняється, навчена коритись у будь-якій ситуації.
— А як у тебе справи? Маєш що поїсти?
На щастя, вона киває — окраєць у хлібниці вже такий зачерствілий, що навіть звиклі щелепи пальта ледве дають собі раду, а гостей узагалі соромно таким частувати. Кардель незграбно киває, і після третього поклону дівчина прощається і беззвучно зникає. Пововтузившись із хлібом, Кардель накидає плащ, котрий нещодавно вивернув сподом назовні, щоби зношувати внутрішню сторону: тканина на ліктях витерлась до основи. Одягаючись, Кардель сопе й пильнує, щоби дерев’яна рука не прорвала сукно. Якби йому відрубали ліву руку вище, то принаймні зношувався би один рукав.
9
Бамбетель (від нім.