Озеро Меларен скресло. Стреммен наповнився талою водою і, наче грізний м’яз, штовхає білі крижини, найбільші з яких застряють між опорами моста Норрбру. Поступово камінь обростає крижаним муром, дедалі важчим і страшнішим. Хто вже наважився ступити на міст, квапиться якнайшвидше опинитися на суші. Таким сміливцям відразу ж нагадують, як п’ятнадцять років тому повінь знесла опори.
Кардель також швидко перетинає міст, минає Червоні склади, де на холоді заповзятливо копошиться люд. Наближається весна, відступає темінь, варто готуватися до розквіту торгівлі. На шпичці мису починається міст над озером Клара, ще довший і небезпечніший, ніж над Стремменом, однак йому не загрожує течія. Однак Кардель тримається здоровою рукою за трос, що служить поруччям, і невдовзі переконується, що дівчина таки мала рацію. Рибалки з Меларена нарешті тут: на березі видно човни, а над їхнім табором в’ється дим.
Дорога вздовж берега затоки непевна. Під ногами підступне розмерзле болото, у яке щомиті можна провалитися чоботом по вінця, ще й хитка, вибита льодом, бруківка. Кардель кульгаво шкандибає, раз у раз лаючись, але добирається до табора без особливих пригод. Між натиканим у землю розлогим гіллям рядами розвішані мережі, вздовж яких жінки й діти латають діри мотузками. Чоловіки пораються біля човнів, зайняті незбагненними для Карделя справами. Пальт розгублено стоїть осторонь, аж поки не перетинається поглядом із бороданем зі скуйовдженим сиво-чорним волоссям. Важко розгледіти, чи це чорні пасма перемішалися із сивими, чи, може, геть сива голова забруднена сажею. Старий сидить на ослінчику перед виставленими в ряд коптильнями. Вочевидь, через поважний вік йому доручили легку роботу — пильнувати вогонь. Кардель відчуває, як одне око старого оглядає його, зауважує військові чоботи і білий пояс під плащем, а тоді затримується на обпаленому обличчі.
Мікель розгублено відкашлюється.
— Як улов?
Чоловік невизначено знизує плечима й тицяє пальцем Карделеві у груди:
— Є тютюн?
Голос тонкий, як у жінки, і по-старечому слабкий і немічний настільки, ніби здіймається не з глибин легенів, а з мілкої ротової порожнини. Кисет за поясом Карделя говорить сам за себе, пальт його відв’язує і простягає чоловікові. Той відрізає собі шматок тютюну маленьким ножем, що з’являється в руці так спритно, наче вже там був, починає жувати і спльовувати сік. Кардель знаходить неподалік плаский камінь, сідає навпочіпки й чекає. Ціну він уже заплатив. Старий ще якийсь час жує, тоді озивається:
— То в чому справа?
— Від зими я розшукую одну особу. Розмовляв із місцевими на Кунґсгольмені, усі сліди ведуть сюди, до озера Клара. Я довго хворів і не встиг сюди до того, як вода вкрилася кригою. Відтоді чекав на ваше повернення…
Дідусь коротко киває — так, ніби пояснення його не здивувало, і мовчить у відповідь. Тож Кардель веде далі:
— Я шукаю дівчину зі світлим волоссям і в закіптюженому одязі після пожежі на Горнсберґет восени минулого року. Її ім’я Анна Стіна.
Старий плює та відкашлюється:
— Я вже в поважному віці, біс його знає, як так вийшло. Мого батька забрало море, матір — пропасниця, і якби ми були ровесниками, я би пережив їх обох. Зараз я годжусь лише на те, щоби пильнувати жар. Зате часу на роздуми у мене тепер хоч греблю гати.
Чоловік уперше повертається до Карделя, розплющує друге око, і там, де мала би чорніти зіниця, видно білу пляму, схожу на мармурову кульку.
— Маю біду з одним оком, його затягує якась бридка пляма. Якщо розплющити обидва ока, то бачу її серед людей і дерев, на небі й на вітрилах. Гадаю, то тінь смерті. Із кожним днем вона до мене все ближче і ближче. Я часто думаю про смерть. Вона приходить до всіх, і краще не знати, коли.
Старий киває бородою на дітей, що лагодять сіті, і веде далі:
— До старих і малих. Не так станеш на релінгу — і кінець. Декому з нас дано чекати на смерть, як на гостю з далекої дороги, із накритим столом і розігрітою піччю. Я не дуже боюся смерті, та краще не знати, що попереду. На морі ніколи не кличуть до церкви й не читають Євангеліє, але за свій вік я добре затямив, що не можна забирати борги в могилу. Я всіляко стараюся залагодити свої справи ще за життя, поки не стане пізно.
Від затоки віє прохолодний вітер, старий ховає плечі під пледом.
— Коли чоловік шукає дівчину, причин може бути багато. Не всі з них добрі.
Кардель багряніє:
— Я не бажаю їй нічого лихого.
Серце вискакує із грудей, горло сковує зашморг, а зір мутніє. Він простягає руку, щоби набрати мокрого снігу, що досі не розтопився в кучугурах, і прикладає до чола і шиї. Угамувавшись, пальт обертається і розкриває рота, та знову вколюється об погляд, що не зводить із нього той дідуган.
— Не одного тебе терзає совість.
Старий якусь мить мовчить, тоді коротко киває і продовжує:
— Я добре пам’ятаю ту дівчину. Жаль, що не зміг їй тоді допомогти. Мене це мучило, та що було робити. І так повно голодних ротів, а їжі маємо рівно стільки, щоби не вмерти. Кожен має вносити свою лепту, інакше не буде діла. Скоро і з мене не буде ніякого толку, і краще вже втопитися, ніж бути обузою для інших. Та я радий, що ти прийшов і полегшив моє сумління. Може, саме зараз я їй і допоможу.
Чоловік дожовує тютюн і випльовує жуйку. Кардель ще раз простягає старому кисет.
— Це було наступного дня після пожежі. Дзвони били в місті всю ніч, було видно заграву, але те, що коїться на суші,— не наш клопіт. Зранку, коли дим почав розсіюватися, вона сиділа отам на березі — точно така, як ти описав. Зі світлим волоссям і вся вимащена сажею.
Дідусь киває у бік верб, що опустили гілля у воду десь сажнів за сто від них.
— Дівчина весь час сиділа незворушно. Наступного ранку прийшли діти, поцікавитися, як вона, та дівчина не відповіла ні словом, ні рухом. Після цього дітлахи дали їй спокій і більше не турбували. Краще не знати, чого бракує людині, яка перестала бачити інших. Я ж був на цьому самому місці, і впродовж трьох днів бачив, як дівчина все сиділа й ані пальцем не поворушивши. На її обличчі біліли дві смужки, де сльози позмивали сажу, і навіть здалеку було видно, що виплакала вона їх чимало.
— А що сталося потім?
— Третього дня по обіді прийшов якийсь хлопчина. Сів поруч і щось їй сказав. Я бачив, як він ішов, як поводився, і мені здалося, що малий мусив її знати. Не відаю, чи дівчина щось відповіла. Хлопець взяв її за руку, допоміг підвестися. Був ясний день. Він повів дівчину мостом. Уже на тому боці я втратив їх із поля зору, та напрям пам’ятаю чітко…
Старий тицяє пальцем у бік Міста-між-мостами, що здалеку має вигляд жалюгідного острівця, за який відчайдушно чіпляються шпичаки дзвіниць, рятуючись від гострих крижин.
— Це все, що мені відомо. А зараз дозволь мені робити своє, ця справа не менш важлива, ніж інші. Хоча по тобі видно, що ти і сам це добре знаєш.
3.
Еміля Вінґе вдосвіта будить посланець із будинку поліційного управління Індебета, байстрюк якогось констапеля чи просто бродяжка, якого пожаліли. Світла чуприна брудна, одежина надто тонка, із носа тече. Малий тішиться нагоді зігрітися пробіжкою, а щоб не остигнути, підстрибує на порозі кімнати.
— На вас чекають у провулку Іксмедсґренд.
— Дай мені хоч хвилину.
У кімнаті тьмяно, щоб розгледіти, котра година, доводиться вертіти «Бюрлінґом», ловлячи світло коштовними камінцями. На стрілках по п’ятій, вологий холодний ранок більше схожий на зимовий, ніж на весняний. Еміль накидає плащ і спускається сходами. Хлопчака вже нема — мабуть, вирішив, що його відпустили. Надворі ще ніч, ліхтарі висьорбали олію до дна і загасли.
Вінґе піднімає комір, аби краще захистити шию і намагається пригадати дорогу до названої адреси. Місто-між-мостами досі його дражнить. Еміль із кожним днем дедалі краще орієнтується у вузьких вуличках, але, бува, все ще вагається на перехрестях, повертає не туди і блудить. Вулиця Іксмедсґренд розташована неподалік Флюґметету[10], це він знає точно. Гора гною коло площі Корнгамн править йому за орієнтир: якщо віє південний вітер, то напрям ніяк не втратиш, а якщо смороду нема, значить дме з півночі. Як на гріх, нічний вітер утамувався, тож Еміль на власний розсуд вирішує рушити вниз.
10
Дослівно «зустріч мух» — місце на окраїні середмістя Стокгольма, куди впродовж тривалого часу звозили сміття і нечистоти.