— Дерев’яний блок хоч і пробив череп, але майже не поранив шкіру, тому кровотеча виявилася незначною. У багнюці ще залишилися краплі крові. Якби не дощ, ви б і самі їх побачили.
Констапель посвистує і водить очима за рукою Еміля.
— Хай йому трясця! Яка ймовірність такої смерті?
Сесіл каже, що це за межами математики.
Еміль лише знизує плечима:
— Світ не був би таким дивним місцем без усіх цих загадкових речей.
— І хто ж винен?
Сесіл вважає, що це безнадійна справа. Голос правосуддя непохитний.
— Якщо ваша воля, можна спробувати домогтись, аби відповідальність була розділена між власником приміщення й орендарем, але не думаю, що із цього вийде щось путнє. Обидва займуть очевидні позиції. Найбільше тут винен випадок. Зрештою обізвуться родичі померлого, можете розповісти їм усю правду, щоби могли подати до камерного суду, якщо вирішать, що справа того варта.
Констапель замислено тискає колюче підборіддя, не коментуючи Емілеві поради.
— Он воно як… Ну що ж, дякую вам за допомогу.
Еміль киває у відповідь і розвертається, щоби піти геть. Троє чоловіків проводять його поглядом і, не дочекавшись, коли Вінґе опиниться хоча би за рогом вулиці, вибухають жвавою розмовою. Вже повертаючи праворуч, Еміль помічає, як незнайомий йому помічник відраховує гроші своєму колезі. Сам же він відчуває лише роздратування — ніби йому весь час суфлювали мовою, яку Еміль не до кінця розуміє.
Залишившись наодинці, чоловіки з дому Індебету з полегшенням видихають.
— У мене від нього мороз по шкірі…
— І не кажи. Якщо тобі раптом закортить податися у злочинці, краще зачекай, коли його посадять до божевільні.
4.
Вони ніколи не зустрічаються в домі Індебету, побоюючись, що туди за якоюсь потребою може навідатися сам Ульгольм. Начальник поліції терпіти не може Еміля Вінґе, який невідрізнимо схожий на свого брата, у минулому — запеклого ворога Ульгольма. Ісак Райнгольд Блум так боїться бути викритим у співпраці, що заробив безсоння й кольку в боці. Блум пересмикується від весняної дощової прохолоди і відкидає вагання. Нехай засоби сумнівні, проте досягнення говорять самі за себе.
Місце зустрічі — закуток у кварталі між будинком Ґрілля та площею Бренда-Томтен. Широкий дах ховає від людського ока і захищає від вітру та опадів. У цьому кварталі близько сотні будинків, до дому Індебету рукою кинути, та все ж ніхто сюди не навідується просто так. Чи то Блум зарано прийшов, чи Вінґе таки запізнюється, але доводиться чекати; кишеньковий годинник Ісак здав у заклад, а стрілки на циферблаті церкви Святого Миколая надто нечіткі, хай би як він жмурився та приглядався. Земля розмерзлася, снігова ковдра розтанула й оголила сміття, котре ніхто не спромігся позамітати восени. Щоби розігнати кров у задубілих ступнях, Блум тупає ногами, збродилий перегній чвакає і захляпує шкарпетки — от і зігрівся. Ось наближається Вінґе, тож Ісак припиняє спроби відчистити ноги. До всього ще й голова розболілася.
— Емілю, знаю, що ти вже давно на ногах. Юганссон вважає, що доречно було би привітати тебе з успішною роботою, проте є й такі, що спалили би тебе, як відьму, якби ти помилився.
Дивний він чоловік, цей Еміль Вінґе. Схожість із Сесілом вже не обмежується рисами обличчя. Іноді він демонструє манери, які Ісак Блум добре пам’ятає з перших років служби в поліції, коли познайомився з братом Еміля. У такі миті Ісаку дедалі важче розмежовувати братів, доводиться постійно зосереджуватися на тому, щоби не пов’язувати Еміля зі спогадами про Сесіла. Часом здається, наче Еміль уже й розмовляє, як брат, і ходить так само — заклавши руки за спину. А буває й навпаки, тоді Еміль більше подібний на метушливого студента-невдаху, який минулої осені увірвався до кабінету Блума і верз якісь несусвітні речі.
Ховаючись від вітру, Вінґе стає поруч із Блумом, а той ховає руки в кишенях плаща.
— Блуме, із тобою все гаразд?
— А ти хіба не чув? Академію розпустили. Ці ідіоти дали Ройтергольму привід, котрий той ні за що би не впустив.
— Що сталося?
— Навесні минулого року помер старий Ферсен і звільнив сьоме крісло. На заміну вибрали Сільверстольпе, який, користуючись нагодою підлеститися до режиму, обізвав покійного короля деспотом. Той феєрверк завершився потужним відбоєм: бідоласі мало не інкримінували образу величності, а всю Академію звинуватили в антимонархічній діяльності і відправили на пенсію. Сільверстольпе мусив покинути придворну службу і опинився без даху над головою. Русенстайна було знято з посади секретаря, але в останню хвилину він урятував себе, заявивши, що був таємним інформатором принца.
— Хто так побивається через чуже нещастя, той і сам щось від цього втратив.
— Твоя правда, Емілю. Там у мене все було залагоджено. Хіба ж я через свої вірші, натхнені Леопольдом, не удостоївся більшої честі, ніж він сам? Позаминулого року я отримав від Академії подвійну премію — двічі по двадцять шість дукатів. Минулого року — премію імені Лундблада, п’ятдесят талярів прямісінько в гаманець. А це не абищо для того, хто ледве зводить кінці з кінцями, працюючи, як якийсь кріпак, в управлінні поліції. А що тепер? Житиму, наче пес. Дідько би їх побрав!
Вінґе плескає долонями по плечах, аби розігріти кров. Хоч Еміль і тверезий, проте пиятика залишила на ньому довічні сліди.
— А що нового в домі Індебету?
— Цирк на дроті. У кожному кутку шпигуни режиму. На днях запідозрили одного вчителя італійської мови — начебто він збирався звести герцога зі світу. Сам Едман віддав наказ Ульгольму власноруч затримати цього чоловіка і вивезти за кордон. Здавалося б, суцільна дурня; чолов’яга такий сумирний, що мухи не скривдить, а випустить у вікно. Але ж ні! Той осел Ульгольм помилився дверима і напав на ошелешеного фінського офіцера, вирвавши його з обійм коханки. І аж коли нещасний італієць висунув носа зі свого покою і ввічливо запитав, чим може стати у пригоді, непорозуміння стало очевидним. Йому віддячили за ввічливість, схопивши і запакувавши на перший-ліпший корабель до Ріміні. Без судового розгляду, звісно ж, та й навіщо він, якщо є сваволя режиму? Фіна підвищили у званні, щоби загладити провину. Зловживання владою вже сидить народу в печінках, повір мені.
— Може, і так.
Еміль Вінґе знизує худими плечима. Цей жест не виказує ані здивування, ані особливого зацікавлення. Блум відкашлюється і змінює тему, подумки картаючи себе за те, що роздратування через ситуацію у країні загалом і свою особисту зокрема зіпсувало промову, що він готував увесь ранок. Ісак копирсається у кишені плаща і нарешті дістає звідти, що шукав.
— Та не все так печально. Маю для тебе квиток до театру, і то неабиякий — прем’єра. «Пробачений батько» в Арсеналі, остання субота травня. Перша п’єса письменника була дуже успішною, тож очікування чималі. Що скажеш? Тобі би не завадило відволіктись від усіх цих жахіть і калюж крові. Прошу тебе, склади мені товариство. У нас, звісно ж, ложа, тому не доведеться штовхатися ліктями із простолюдинами.
Вінґе змірює Блума холодним поглядом.
— Звідки така щедрість, Ісаку? Це на тебе не схоже. Та й мене не особливо цікавлять такі речі, як театр.
Блум зітхає, зовсім не дивуючись, що сподівання на більш теплу відповідь не справдились, і повертає квиток до кишені.
— Зізнаюся чесно: коли ти прийшов до мене минулої осені, мені аж ніяк не хотілося проявляти милосердя. Гадаю, ти не дорікатимеш мені за це. Відтоді ти показав, наскільки цінний для поліції. Допомагав нам у великих і дрібних справах, яких було так багато, що я вже навіть усе не пригадаю. Полювання за зниклими квитанціями Руута, тіло у замкненій кімнаті. Усі, хто колись мав справу з такими речами, знають, що в убивстві жінки завжди винен її чоловік. Це настільки ж точно, як і те, що в церкві рано чи пізно заспівають «амінь». Але ти довів, що із цього правила бувають винятки, і якби не ти, то бідолашному чолов’язі відрубали би голову, а вбивця залишився би на волі. Без твоєї участі Фанеєльмський прес, що потрапив до рук шахраїв, і досі карбував би фальшиві монети.