Вiтко тримав пом’ятий жовтуватий аркуш, перечитував знов і знов, намагаючись заглибитися не лише в слова, а й у пробіли, крапки, коми; неначе в цьому сплетінні літер міг ховатися не просто граматичний сенс, а чийсь живий подих.
– …Але я не зміг піти. Батько суворо заборонив і не випускав мене, хоча я намагався втекти…
– Ти не подумай, Петре. Я тебе не засуджую.
– Зате я засуджую себе, пане курінний!
– Ну поміркуй! Ти не міг, хворів, сам сказав.
Петро замовк. Вогонь, як живий, стрибав по дровах, облизував їх довгим рожевим язиком. Далекі постріли стихли – обидві сторони відпочивали перед вирішальною завтрашньою битвою.
– Ні. Ви не розумієте. Адже я… Я… Коли я лежав хворий у ліжку, до мене прибіг Сашко Омельченко, мій найкращий друг. Він був студентом. Сашко приніс цю газету, умовляв з ним піти. Я спочатку погодився, а потім батько… Хвороба… Але згодом, за кілька днів, я дізнався, що Сашко був сотником Студентського куреня і при відступі з Крут вирішив прикрити своїх – пішов у штикову із залишками своєї сотні. Майже всіх вбили. Просто порубали на шматки – бугаї-матроси, загартовані війною, проти худеньких хлопчаків… Сашко… Він урятував десятки життів, а сам… Я ж тоді навіть не попрощався з ним! Я ж… Адже… Адже я вдав, що аж так захворів! Я злякався. Я боягуз… Бридкий, гидотний боягуз!
Павло Гаврилович слухав юнака, не перебиваючи. Петро прикрив рукою очі, намагаючись заховати від стрибаючого багряного сяйва великі, дорослі сльози, що стікали по дитячому обличчю. Хлопець плакав, як плачуть люди, сповнені болю, якого вони відчайдушно хотіли б позбутися. Ройового переповнювали страждання.
– Може, ти не був готовий… – м’яко мовив Вітко.
– Дурниці! Я давно був готовий. Просто… І зо страху… Думав, що сильний, а виявився нікчемним слабаком! – Петро затих, зав’язавши свої слова щільним вузлом вимушеної тиші.
Павло Гаврилович шукав потрібних слів, але не знаходив їх. Минуло кілька хвилин, Петро трохи зігрівся, встав і пішов у сизу імлу – туди, де виднівся кінь із обозом. Колишній юнкер забрався в обоз і накрився сіном. Сірий місяць сховався за хмарною пеленою. Стемніло, стало навіть моторошно. Вітко перевірив постових, обійшов барикаду, повернувся до вогню, сів, заплющив очі й миттєво провалився у сон.
Рано-вранці по синій поверхні Дніпра пропливали шматки криги, проробляючи шлях, подібний до течії долі, бо все життя людини схоже на річку, яка незмінно губиться у морі вічності. Імлисте повітря світлішало, у нього вливалися чисті фарби прозорого світанку. Щойно тони ночі зблякли, Павло Гаврилович прокинувся від скрекоту кулемета, який надривався посередині моста. До барикади побігли гайдамаки, там метушилися козаки, мовчки готувалися до бою офіцери. Вітко озирнувся – Морозова поруч не було, значить він уже в гущі бою. Червоні зробили вилазку, спробували розчинитися в ранковій імлі і пробратися до захисних споруд українців, але їх вчасно помітили, й зав’язалася стрілянина. Майже відразу ж з обох боків помчали до барикад бійці – одні насідали натовпом, а інші відтягали поранених і ставали на місце вбитих.
Павло Гаврилович поспішив із п’ятьма рядовими до третьої арки. І тут почало коїтися щось неймовірне: на міст виїхав броньовик червоних і, оминаючи трупи (а іноді просто переїжджаючи їх), посунув до заповітної барикади жовто-блакитних. Залізні колеса величезної машинерії прокручувалися на понівечених тілах, продавлювали шлях уперед, на великій вежі два кулемети поливали вогнем захисників, пронизуючи десятками куль гайдамаків, що намагались прорватися до броньовика. За машиною пробиралися вперед червоноармійці, прикриті товщею броні. Вони були готові будь-що пробитися до бісової перешкоди. Аж раптом кулемет українців заглух і від щита різко відкинувся Морозов, поранений у руку. Кілька секунд барикада залишалася без основного прикриття – цілком достатньо для того, щоб червоні виповзли з-за броньовика і кинулися в атаку. Пролунало кілька пострілів козаків, та щойно хтось із них висувався, як ворожа куля розбивала череп, виносила мозок, який сіро-біло-червоними бризками осипав товаришів. Почалася справжня кривава бійня.