Розділ 4
Покритий лаком та візерунками екіпаж, у який було запряжено двійку породистих коней, різко зупинився на Миколаївській вулиці одразу після сиплого вигуку візника. Дверцята відчинились, і в невисокому отворі постала темна статура Михайла Артемовича Муравйова – той прудко скочив на сніг, залишаючи на свіжій білій крупі рівні й важкі відбитки офіцерських чобіт. Він роззирнувся; навкруги була рівна лінія вулиці, забудованої розкішними спорудами різних архітектурних стилів та епох – від ренесансних кронштейнів до барокових каріатид. Перед Михайлом Артемовичем височіла широка будівля готелю «Континенталь», що простягалася вздовж славнозвісної вулиці. Червоний командир підвів очі – рівні класичні ряди вікон розділяли готель на вертикальні смуги. Чотири поверхи підводились до небес, неначе це був маєток старого аристократа в центрі Києва. Два розлогі балкони та два маленькі балкончики нависали з обох боків готелю, даючи знати, що номери тут здебільшого недешеві – у царські часи за них брали від п’ятнадцяти рублів, що дорівнювало місячній платні робітника.
Муравйов ще раз підняв голову, а тоді увійшов у величезний ресторанний зал, який зараз був порожній; зимовий сад із широкими віялами пальм; розкішні кабінети, більярдні, салон із чотирма читальнями, два електричні ліфти – пасажирський і вантажний, комори для зберігання коштовних речей та інше. Завдяки прогресивним тенденціям готель було обладнано паровим опаленням, вентиляцією, електричним освітленням, але незмінно при вході стояло два швейцари, з вигляду схожі на гібрид офіцера й німецького барона.
До Муравйова одразу ж підбіг служка. Неабияк наляканий темною, мов сажа, шкіряною курткою, ретельно начищеними чорними чобітьми і кашкетом, прикрашеним кривавою зіркою, служка ледь уклонився. Не звертаючи на нього уваги, Михайло Артемович попрямував до сходів, маючи намір обрати найрозкішніший номер.
Наступного дня ще до обіду в двері постукали. У номер червоного командира увійшов ад’ютант, який повідомив, що прибув комполку червоних козаків Віктор Примаков. Муравйов кивнув. Він усівся на широкому бежевому дивані; золотисті нитки нагадували сплетіння трав. Командир сидів, загорнувшись у халат із дорогої парчі, на низькому столику перед ним стояла відкоркована пляшка вина, келих із темно-червоною рідиною та велика таця з наїдками. Чорні чоботи було відставлено вбік, на ногах комдив мав пошиті в східному стилі тапочки. Увійшов Примаков. Виявилось, що це той самий високий і худорлявий боєць, що підходив до Муравйова на березі Дніпра. Незвичний вигляд комдива спершу збентежив комполку червоної кінноти, кілька секунд Примаков оглядав приміщення, і погляд його спинявся на черговій коштовній дрібничці, які були розставлені у задній частині кімнати, ніби театральний реквізит.
– Товаришу комдиве! Дозвольте звернутися, – проторохтів Примаков.
– Дозволяю, – моментально відповів Муравйов.
– Тут… Цей… Ось що! Третій день у Києві – і коїться щось неймовірне. Скрізь грабіж і ґвалт. Мирних мешканців…
– Стривай! Стривай! Не продовжуй. Скажу тобі одне, і лише тому, що ти добре проявив себе в бою – як борець із класовою нерівністю. Тут, у цьому місті, немає мирних мешканців. Є лише буржуйська наволоч та її посіпаки. Вони начепили жовто-блакитні стрічки й думають тепер, що вони боги. Ні! Не буде цього!
– Але ж моральний занепад…
– Знаю, знаю… Занепад-перенепад… Нехай хлопці погуляють! Цю наволоч капіталістичну придушать. Я особисто наказав генералів та решту військових труїти газами. Щоб вивести це падло з руської землі!
– Хіба ж так можна…
– Ну, даруй, мій дорогий братчику. Я вже надіслав листа товаришу Леніну, де ретельно описав усе, що тут у нас відбувається. Ось, чекай, я тут маю чернетку.
Муравйов підвівся, підійшов до тумбочки, на якій лежала кореспонденція, покопирсався в паперах, знайшов потрібний аркуш.