– Ганночко! – вигукнув Примаков і здивовано подивився на жінку, наче бачив її вперше.
– Боже ти мій, Віктор Сергійович! Як так? Як ти сюди прибув? Що привело? – затараторила Ганна Дмитрівна, стоячи на порозі. А придивившись пильніше, замовкла – на шинелі гостя був прикріплений невеличкий червоний бант.
– Та от… Був поруч. Згадав тебе, – трохи сором’язливо відповів Примаков.
– О, так… Так, – протягнула жінка.
– Можна увійти? – спитав Віктор Сергійович і широко всміхнувся.
Він нависав над низенькою Ганною Дмитрівною, готовий притиснути її всім тілом або прикрити, якщо на це буде воля долі. Але жінка вагалася: червона стрічка збила її з пантелику, вона нервувала, адже в квартирі було двоє хворих, матінка та Морозов. Не дай Боже, більшовики викриють пораненого офіцера Республіки – що тоді з ним зроблять?
– То як, можна? Я тобі незручностей не спричиню, – розірвав мовчання Примаков.
– Е-е-е, гаразд, проходь, тільки мати дуже хвора, тому благаю, ненадовго, – невпевнено відповіла Ганна Дмитрівна і впустила гостя.
Через деякий час вони вже пили чай за широким столом. На столі стояло блюдце з акуратно розкладеним печивом, поруч чайник та двоє горнят. Теплий, приємний аромат оселі накрив Примакова, проліз у пори його шкіри, навіть трохи вирівняв спину, обтяжену життєвими труднощами. Йому полегшало.
– Як живеш? Ну, розповідай. Так давно тебе не бачив! Скільки – років десять-дванадцять? – Примаков, знявши шинель, сидів у військовому френчі й потягував гарячий напій.
Ганна Дмитрівна всілася навпроти нього. Вона поклала на стіл свої худі руки з тонкими тендітними пальчиками, наче притискала до поверхні невидиму фотокартку. Трошки бліда, трошки худа, трошки сумна… У ній так часто відблискували ці «трошки», що ніхто, навіть сама вона, не взявся б стверджувати, чого ж саме в них було більше.
– Я, Вітюню, живу, як Бог наказує – не в скупості, але й не у марнотратстві. Так воно якось вийшло, що я не прагнула ані багатства, ані світських розваг.
– Пам’ятаю, пам’ятаю. А мати дуже хвора?
– Так. Кожен день для неї – карусель. Старечий розум слабкий, мов немовлячий. То впізнає мене, то ні. Важко, Вітюню.
– А хіба ніхто тобі не допомагає? Чув, що ти заміж вийшла.
– Вийшла. А як же ж без цього?
– Гм. Але мені ти відмовила…
– Ах, хіба могло бути інакше?
– Послухай мене. Адже я досі думаю, що могло! Хіба я був поганою партією? Хіба я…
Тут Примаков замовк. Йому кортіло сказати, що це – помилка. Щоразу він подумки вертався в минуле, бо не міг прийняти сьогодення. Що їй заважало покохати високого, красивого Віктора Сергійовича? Які перешкоди стояли між ними? Тоді, після її відмови, він покинув Київ, перебрався в Петербург, а згодом до Москви з єдиною метою – забути її. Загубитися в буремній людській течії, яка може віднести піщину якомога далі від рідного берега.
– Не треба, Вітюню…
– Не подумай нічого зайвого, мовляв, мене гіркота їсть, і не маю я спокою. Я ж живу, так чи інакше.
– Так, так… Адже ти теж частина мого життя.
– Лише частина?
– Але ж частина…
Віктор Сергійович подивився на жінку. Її витончене обличчя, гладке волосся, зосереджений погляд здалися йому найпрекраснішим видінням у житті. Наче над столом ширяла примара, що не мала спокусливої людської плоті, а була втілена в ефірну матерію духу, не здатну грішити.
– Годі, Ганнусю. Повернутися назад годі, як годі зазирнути в майбутнє. Але хочу, щоб ти знала – я так само кохаю тебе. Можу зрадити тілом, але не можу зрадити свою пам’ять.
– Вітюню, ну що ж це ти… Навіщо краєш моє серце, яке й без того зранене?
– Я не бажаю тобі…
– Не можу навіть думати ні про що інше, лише про свої негаразди.
– О, так. Але ж через моє зізнання ти нічого не мусиш робити! Просто дивлюсь на тебе й розумію, що почуття здатні воскресати. Лише мертвий нічого не бачить і не любить. А я живий, Ганнусю, живий!
Вони обоє замовкли. Ганні Дмитрівні стало ніяково, вона кілька разів намагалась підвестися з різноманітних приводів, але щоразу зупинялася. Примаков дивився на неї, поглинав поглядом, прагнучи запам’ятати кожну рисочку її обличчя й тіла.
– Розкажи мені про себе. Де ти зараз? Бачу, приєднався до більшовиків?
– Так, але все непросто. Ти, певно, подумала, що Примаков збожеволів і тепер панькається з цим робітничим класом?…
– Я ще нічого не встигла подумати…
– …але справа в тому, що я завжди був проти страждань. Ні, я не якийсь жалюгідний пацифіст, але надто вже все було кепське – батьківщина, цар, монархія. Усе вичерпало себе, усе зійшло на пси!