– Я…
Командир полку почав був говорити, але не закінчив, усвідомивши своє безсилля перед хвилею чуттєвої ніжності, що накрила його серце, поглинула всю розсудливість. В одну мить він підскочив до Ганни Дмитрівни, не маючи сил більше стримуватись, а тоді почав пристрасно її цілувати, з усією чоловічою силою притискаючись до тонкого жіночого стану.
– При… пи… ни! Що… ти… со… бі… дозво… ляєш?
Жінка, застигнута зненацька, наче лань – мисливцем, намагалася видертись. Вона спробувала закричати й навіть вилаятись, але вуста Примакова щільно закрили їй рота.
– При… пини! – застогнала Ганна Дмитрівна.
– Не можу! Не можу… Кохаю, сил нема… Стужився за тобою… Немає в мене сил себе стримувати! – бурмотів Примаков, притягуючи до себе жінку, яка й далі опиралася.
– Та як… як… Відпусти! – нарешті Ганна Дмитрівна підвищила голос і спромоглася відштовхнути комполку.
Дзвінка луна, що пронеслася під’їздом, трохи привела Примакова до тями. Він важко дихав, наче загнаний кінь. На худому, витягнутому обличчі блищали очі, які здавалися величезними. Ніс вкрився рожевими плямами, а лоб – краплями поту.
– Не відштовхуй мене, Ганнусю. Немає життя без тебе, немає!
– Вікторе, що ти коїш?
– Не знаю, не знаю!
Примаков трошки відступив, мимоволі відводячи погляд. Усе змішалося. Що робити – незрозуміло.
– Просто хочу бути з тобою. Кохання у мені спало, а зараз я усвідомив усю його глибину.
– Хіба ж так можна? Розпусту чиниш, Вікторе Сергійовичу. Я заміжня і зраджувати Павлика не збираюся, – твердо мовила Ганна Дмитрівна й хотіла вже відступити за двері, але Примаков її затримав.
– Чекай-чекай. Павлика? Якого ще Павлика?
– Чоловіка мого. Він добряче розлютиться, коли дізнається, як ти чіплявся до мене.
Жінка намагалась залякати наполегливого прихильника, але згодом, побачивши, як змінилося обличчя Примакова, зрозуміла, що сказала зайве. Той почервонів, його фізію перекосила страшна гримаса.
– Стривай-стривай. Так, значить, Павлик… і він мене знає… Це Вітко?
– Ти просто повинен зараз піти!
– Ні! Ні-і-і! Він… Он як…
– Вікторе, я зараз почну кричати, якщо ти не підеш.
– Ні! Не треба. Тепер мені все зрозуміло…
– Тоді прощай!
– Лише одну мить, одну.
Примаков застиг, не даючи піти Ганні Дмитрівні. Він тримав однією рукою двері, а другою – жінку. Його обличчя закам’яніло, перетворилось на божевільну маску, і лише сухі, потріскані губи були живі. Він ледь чутно щось шепотів, спинявся і знову шепотів.
– Так от, – нарешті голосно протягнув він. – Я все зрозумів! Зрозумів, чуєш! Але ж хочу, аби й ти знала – щойно зустріну цього Вітка, уб’ю на місці. Це він украв те, що належить мені!
– Але…
– …і не буде йому порятунку ані вдень, ані вночі. Тому що ти – моя. І настане час – я знову прийду по тебе. Зрозуміла?! Прийду, знай це!
Тут Примаков відпустив і двері, й жінку, розвернувся і пішов униз, а згодом його силует розчинився в темряві під’їзду, наче каламутна й небезпечна тінь.
Розділ 5
Павло Гаврилович прислухався. У гаю, що завмер на морозі, нікого не було. Лише потріскування гілок під пишним снігом та хрускіт старезних сосон і дубів. У темряві ночі чорні силуети рослин, здавалось, рухалися; виходило, що легкий хрускіт – це звук, із яким повільно крокує старе, покручене неначе артритом дерево, що не бажає доживати свій вік на одному місці. Просто як деякі люди… Адже рух – це спроба втекти від себе.
Уже не перший день українські бійці змушені були тікати. Лишивши Київ, вони часто зустрічали червоних на своєму шляху. Спершу українці спробували зайти в Житомир, але там засіла чеська армія. Довелось узяти курс на Коростень, щоб сховатися в хащах Полісся. Центральна Рада попрямувала в Олевськ і далі на захід, у Сарни. Там, біля лінії німецького фронту, стояла республіканська бригада, яка могла б допомогти відбитися від більшовиків, поки німці не увійдуть до України. Так, Брестський мир і домовленості з Берліном давали У.Н.Р. шанс – німці на четвертому році Першої світової потерпали від браку харчів і вирішили допомогти республіканському уряду в обмін на продовольство. Війна за їжу, як у прадавні часи.
Вітко із загоном гайдамаків прикривав тил відступу. Мав у розпорядженні один автомобіль, один кулемет, тридцять шабель та два вози провіанту. Ну, і ще п’ятдесят піхотинців. Подекуди вони стикалися з невеликими загонами червоних, але ті не були серйозною загрозою, однак Павло Гаврилович чекав на погоню, щодня думаючи про те, що орди більшовиків йдуть по їхні голови.