Павло Гаврилович не просто запам’ятав – він просочився цими словами, мов єлеєм. Бувало, повторював їх у найтемніші миті, коли не знав, як учинити. Ось і зараз Морозов барвисто розповідав про події останніх днів, а котел душі Вітка кипів, жар посилювався.
– А відтак, коли робітники розбіглися з «Арсеналу», залишилося там людей лише кілька сотень. А все тому, що Петлюра підійшов зі своїми гайдамаками Слобідського коша. Дев’ятсот чоловік та дев’ять гармат. Зробили вони пролом у стіні заводу й атакували. Кажуть, Петлюра першим біг в атаці, як той таран. «Слава Україні» кричали й увірвалися просто на заводський двір. Другою колоною йшов колишній царський полковник Петров, а третій… як у біса його? А, Блаватний! Майже сотня наших полягла. А до того ще сотня. І ще… а поранених безліч… До чого ж це все? До чого…
Тут Морозов зупинився. Він нарешті згадав, що у руці в нього чарка з горілкою, проковтнув оковиту і глибоко видихнув. А тоді наче згас, поринувши у потоки своїх думок, як задушливого київського літа поринають у прохолодний Дніпро. Так вони й сиділи – двоє дорослих чоловіків, які своїм мовчанням створювали безліч сенсів, більше, ніж приховують швидкоплинні фрази.
Наступного дня, 22 січня, о дев’ятій ранку Вітко одягнувся, накинув френч, приготував чоботи. Дружина принесла шинель, яку вона акуратно підшила.
– Знаєш, Павлику, про що я думаю останніми днями?
– То просвіти!
Павло Гаврилович збирався й позирав на дружину, котра стояла біля входу до кімнати, коло вазонів, які старанно вирощувала, пильнувала взимку, хвилюючись за кожну пелюстку, а влітку виставляла на балкон, і той потопав у зелені, мов казковий палац. Ось і тепер Ганна Дмитрівна одним пальчиком гладила широкий листок, неначе благала його підтримки.
– Я пригадую день весілля, який він був короткий; і цілий ранок лив дощ, лупив грім. Мені здавалося, що ось вийдемо ми зараз на службу до Андріївської вінчатися, ударить блискавка і вб’є нас на місці, – жінка зробила паузу, нервово стискаючи руки.
– От же ж дурниці ти верзеш! Коли це тобі встигло спасти на думку? – Павло Гаврилович усміхнувся, приводячи до ладу волосся перед дзеркалом.
– …А ти тоді наче думки мої похмурі побачив, обійняв мене – буквально на мить! І тоді я ясно відчула твій запах. Не той, що від парфумів, а той, що справжній, такий приємний – запах тіла людини, запах мого чоловіка. І заспокоїлась! – Ганна договорила й подивилась на Павла.
Той уже не всміхався, а підійшов до неї. Так дивно – стільки років вони разом, а вона вперше згадує той день. Адже він справді міг згинути у прірві пам’яті, але ж ні! Пам’ятає, наче то було вчора.
– Рідненька моя, любий мій друже, якби ж то можна було казати слова ніжності й не повторюватися, то я б казав їх цілий день, – він узяв її долоні в свої, пестив тонку жіночу шкіру, наче прагнув роздивитися невидимі потоки почуттів, що проносяться під нею, приносячи страждання і щастя водночас.
– Я знаю, знаю, Павлику. Ти знову скажеш, що я занадто багато читаю романів і дивлюся на світ так, наче він пофарбований у один-єдиний колір… Але невже немає способу все закінчити? Твою службу, обов’язки, сьогоднішній вихід? – вона розпитувала, спотикаючись на словах.