— І що ж ви там три дні робили?
Тамару не відповів. Тільки легенько хитнув головою.
Якийсь час вони обоє слухали неголосне сюрчання цикад.
— Маю до вас одне прохання, — сказала Аомаме.
Тамару начебто зацікавився, адже Аомаме не мала звички щось просити.
— Трошки незвичне прохання, — вела вона далі. — Було б добре, якби воно не здалося вам неприємним.
— Не знаю, чи зможу вам допомогти, але радо послухаю. В усякому разі, як вихована людина я не вважаю неприємним жіноче прохання.
— Мені потрібен пістолет, — по-діловому сказала Аомаме. — Такого розміру, щоб уміщався в сумочку. З малою віддачею, але з достатньою руйнівною силою і надійними технічними даними. Але тільки не перероблена модель пістолета або копія філіппінського виробництва. Для одноразового використання. Бажано також один патрон.
Запала мовчанка. Увесь цей час Тамару не відводив очей від Аомаме ні на міліметр.
— В цій країні закон забороняє звичайним громадянам мати пістолет. Ви це знаєте? — підкреслено поволі запитав Тамару.
— Звичайно.
— Хочу, щоб ви знали: мене досі ні разу не притягали до кримінальної відповідальності, — сказав Тамару. — Інакше кажучи, я не мав судимості. Можливо, коли-небудь і порушував закон. Не заперечую. Та якщо спиратися на документи, то я — нормальний громадянин. Абсолютно чистий, бездоганний. Я — «голубий», але це не суперечить закону. Справно сплачую податок. Беру участь у виборах. Хоча кандидат, за якого голосую, ніколи не виходив переможцем. Учасно й повністю сплачую штраф за порушення правил паркування. За останніх десять років поліція ні разу мене не затримувала за перевищення швидкості. Застрахований на випадок хвороби. Послуги «NHK» оплачую з банківського рахунку. Маю кредитні картки «American Express» та «Master Card». Я цього не збираюся робити, та якби хотів, то міг би взяти позику з виплатою впродовж тридцяти років на будівництво власного дому. І таке становище мене особисто постійно тішить. А ви таку цілком нормальну людину, яку можна назвати фундаментом суспільства, просите роздобути пістолет. Ви це розумієте?
— А хіба я вам не сказала, що не хотіла б псувати вам настрою?
— Так, справді, я це чув.
— Вибачте, але я не згадала нікого, крім вас, щоб звернутися з таким проханням.
Тамару щось тихо прогугнявив. Здавалось, насилу приглушено зітхнув.
— Якби я був спроможний роздобути те, що ви просите, то резонно запитав би: а кого, власне, ви збираєтеся вбивати?
Аомаме спрямувала вказівний палець на скроню.
— Можливо, себе.
Якийсь час Тамару незворушно поглядав на її палець.
— А з якої причини? — запитав би я.
— Бо не хочу, щоб мене спіймали. Смерті не боюся. Опинитися у в'язниці страшенно неприємно, але, гадаю, допустимо. А от потрапити до рук невідомих типів і зазнати катування — це мені понад силу. Бо я побоююсь назвати чиєсь ім'я. Розумієте, що маю на увазі?
— Здається, розумію.
— Я не збираюся нікого вбивати й нападати на банк. А тому великого напівавтоматичного двадцятизарядного пістолета не потребую. Годиться компактний, з малою віддачею.
— Але ж можна вибрати отруту. Набагато практичніше, ніж володіти пістолетом.
— Поки вийму і вип'ю отруту, пройде час. А коли мені запхають руку в рот перед тим, як я розкушу капсулу, то вже не ворухнуся. А от стримуючи супротивника пістолетом у руках, я зможу робити все, що задумала.
Тамару замислився над сказаним. Його права брова трохи піднялася.
— По змозі я не хотів би вас утратити, — сказав Тамару. — Ви мені більше за інших подобаєтеся. Одним словом, особисто.
Аомаме ледь-ледь усміхнулася.
— Як жінка?
Не змінюючись на обличчі, Тамару відповів:
— І чоловік, і жінка, і собака — вони рідко коли мені подобаються.
— Звичайно, — погодилася Аомаме.
— І водночас моє найголовніше поточне завдання полягає в тому, щоб оберігати спокій і здоров'я мадам. Так би мовити, я свого роду профі.
— Безперечно.
— З огляду на це, я вирішив перевірити, що зможу зробити. Нічого не гарантую, та, можливо, зумію підшукати знайомого, який відповідав би вашим вимогам. Але це надзвичайно делікатна справа. Не те що купити на замовлення електричну ковдру. Відповіді доведеться чекати не менш ніж тиждень.
— Байдуже, — сказала Аомаме.
Тамару примружився й підняв очі до дерев, звідки долинало сюрчання цикад.
— Молюся, щоб багато чого пішло добре. Якщо вдасться, то зроблю все, що тільки зможу.