— То що я тепер маю робити? — запитав Тенґо.
— Коли отримаєте довідку про батькову смерть від його лікаря, підете до міської управи по дозвіл на кремацію, а після того випишіть батька з книги породинної реєстрації. Поки що це — найголовніше. А про справи, які стосуються пенсії й переведення банківського рахунку на іншу особу, поговорите з адвокатом.
— Адвокатом? — здивувався Тенґо.
— Кавана-сан, тобто ваш батько, переговорив з адвокатом про всі процедури, які доведеться пройти після його смерті. Адвокат — це не щось особливе. В нашій оздоровниці багато старих людей, які часто мають проблеми з вирішенням таких питань, як розподіл спадщини, а тому щоб уникнути юридичних труднощів, у співпраці з місцевим юридичним управлінням адвокат дає їм юридичні поради. В ролі нотаріуса також складає заповіти. Витрати на нього невеликі.
— А хіба батько залишив заповіт?
— Про це поговоріть, будь ласка, з адвокатом. Бо я нічого про це не можу сказати.
— Зрозуміло. А я зможу з ним зустрітися найближчим часом?
— Уже домовлено, що він прийде сюди о третій годині. Ми самі так розпорядилися, щоб його поквапити й вас зайвий час не затримувати.
— Це чудово! — похвалив Тенґо завбачливість медсестри. Чомусь старші за нього жінки, з якими мав справу, завжди виявлялися завбачливими.
— У всякому разі, передусім поїдьте до міської управи, випишіть батька з книги породинної реєстрації й отримайте дозвіл на кремацію, добре? Бо інакше справа ніяк не посуватиметься, — сказала медсестра Тамура.
— Отже, мені зараз треба їхати до Ітікави? Бо там він фігурує в книзі породинної реєстрації. У такому разі я не встигну повернутися сюди до третьої години.
Медсестра захитала головою.
— Коли батько влаштувався в цю оздоровницю, то всі відомості про нього відразу були переправлені з Ітікави до Тікури. Мовляв, на всякий випадок, щоб потім не довелося витрачати зайвого часу.
— Ідеально приготувався, — захоплено сказав Тенґо. Схоже, начебто батько від самого початку знав, що помре тут.
— Справді, — погодилася медсестра. — Досі такого ніхто не робив. Усі думали, що прибули сюди тимчасово. Однак… — запнулася вона й, ніби натякаючи на наступні слова, склала обидві руки на грудях. — У всякому разі, їхати до Ітікави вам не треба.
Тенґо завели в одномісну палату, в якій батько провів останніх кілька місяців. На ліжку лежав смугастий матрац, без простирадла й укривала. На столику стояла проста лампа, у вузенькій шафі висіло кілька голих вішалок. На книжковій полиці не було жодної книжки. Всі особисті речі кудись перенесли. Однак Тенґо не міг пригадати, які це були речі. Він поклав сумку на підлогу й роззирнувся навколо. У палаті все ще залишався легкий запах ліків. Тенґо навіть відчував повітря, яке видихнув хворий. Він розчинив вікно й провітрив кімнату. Бляклі штори загойдалися від вітру, немов спідничка грайливої дівчинки. Дивлячись на це, Тенґо раптом подумав, як було б добре, коли б поруч перебувала Аомаме й мовчки стискала його руку.
На автобусі Тенґо доїхав до міської управи, у віконечку показав довідку про батькову смерть й отримав дозвіл на кремацію через двадцять чотири години після смерті. Подав прохання про вилучення батька з книги породинної реєстрації, пов'язаного з його смертю, й отримав відповідну довідку. Всі ці формальності забрали трохи часу, але в принципі виявилися надзвичайно простими. Не вимагали самозаглиблення. Нічим не відрізнялися від здачі на брухт старого автомобіля. Медсестра Тамура зробила в канцелярії три копії документів, які Тенґо приніс із міської управи.
— О пів на третю, ще перед появою адвоката, сюди прийде людина з фірми ритуальних послуг «Дзенкося», — сказала медсестра. — Дайте, будь ласка, цій людині копію дозволу на кремацію. Все інше вона візьме на свою відповідальність. Ваш батько ще за життя обговорив з відповідальним представником фірми план похоронних заходів. Витрати оплачено заздалегідь. Тому вам не треба нічого робити. Звісно, якщо ви не маєте якихось заперечень.
Тенґо відповів, що не має.
Після себе батько майже не залишив особистих речей. Старий одяг, кілька книжок — от і все.
— Може, хочете взяти щось на пам'ять? Скажімо, радіоприймач з будильником, старий самозаводний ручний годинник або окуляри для далекозорих, — запитала медсестра Тамура.
— Нічого не хочу, розпорядіться усім так, як уважаєте за потрібне, — відповів Тенґо.
Точно о пів на третю непомітно прийшов розпорядник фірми ритуальних послуг у чорному костюмі — сухорлявий чоловік років п'ятдесяти з лишком, з довгими пальцями, великими очима й чорною висушеною бородавкою на носі. Видно, він багато часу проводив на сонці, бо засмаг повністю, до кінчиків вух. Тенґо не міг зрозуміти, чого досі не бачив огрядного працівника такої фірми. Цей чоловік приблизно пояснив йому, як буде проходити похорон. Говорив чемно й повільно. Очевидно, натякав, що в такій справі нема чого спішити.