— І що далі?
— Однак після певних роздумів я в цьому засумнівався. Власниця садиби — багата й впливова людина. І якби вона навіть і переховувала Аомаме, то не біля себе. А якомога далі. Тому я перестав крутитися навколо садиби в Адзабу, а перемкнувся на Тенґо Кавану.
Тамару знову тихо пирхнув.
— У вас сильна інтуїція і голова може логічно працювати. Ви наполегливі. А тому шкода, що погодилися на роль простого хлопчика на побігеньках. Ви давно на цій роботі?
— Раніше я працював адвокатом, — сказав Усікава.
— Зрозуміло. Напевне, успішним. Та, мабуть, повелися надто впевнено і, ненароком послизнувшись, упали. Тож тепер, прогорівши, виконуєте роль хлопчика на побігеньках за дрібні гроші в новітній релігійній секті. Мабуть, так сталося.
Усікава кивнув.
— Так.
— Нічого не вдієте, — сказав Тамару. — Таким, як ми, відщепенцям, що можуть покластися тільки на себе, нелегко триматися на поверхні життя. Навіть якщо їм начебто щастить, вони все одно обов'язково десь падають. Так побудований світ. — Суглоби його стиснутого кулака зловісно затріщали. — То ви розповідали секті про садибу в Адзабу?
— Нікому, — чесно признався Усікава. — Моя підозра щодо садиби була лише припущенням. Охорона виявилася настільки суворою, що я не дістав жодних доказів.
— От і добре, — сказав Тамару.
— Напевне, ви нею керували?
Тамару не відповів. Його роль полягала в тому, щоб запитувати, а не відповідати на запитання.
— Досі ви давали правильну відповідь на мої запитання, — сказав Тамару. — Принаймні в головному. Коли я занурив вас на морське дно, ви втратили охоту казати неправду. Бо по вашому голосу відразу видно, коли пробуєте збрехати. Я так вас налякав.
— Я не брешу, — сказав Усікава.
— Це добре, — сказав Тамару. — Зайвих страждань не хочеться зазнати. До речі, вам відомо, хто такий Карл Юнг?
Під пов'язкою на очах Усікава мимоволі насупив брови. «Карл Юнґ? Власне, про що збирається говорити цей чоловік?» — подумав він.
— Психолог Юнґ?
— Так.
— Трошки, — обережно відповів Усікава. — Що він народився у Швейцарії наприкінці дев'ятнадцятого століття.
Був учнем Фрейда, але пізніше відійшов від нього. Автор ідеї про колективну підсвідомість. Оце все, що я знаю про нього.
— Непогано, — сказав Тамару.
Усікава чекав, що Тамару розповість далі.
— Карл Юнґ мав елегантну оселю в тихому фешенебельному кварталі на березі Цюріхського озера, в якому заможно жив разом із родиною. Однак потребував місця, щоб усамітнитися для своїх глибоких роздумів. А тому знайшов собі ділянку з виходом на озеро на краю глухого села Болінген й побудував там невеликий будинок. Зовсім не віллу. Власними руками склав з каменю круглу будівлю з високою стелею. Камінь брав з близької каменярні. Тоді в Швейцарії треба було мати кваліфікацію каменяра, щоб щось будувати з каменю. А тому Юнґ її домігся і навіть уступив у гільдію каменярів. Зведення будинку власними руками мало для нього важливе значення. Однією з головних причин цього була й смерть матері.
Тамару зробив коротку паузу.
— Цей будинок називали «Вежею». Юнґ спроектував його за зразком сільських хатин, які зустрічав під час подорожі Африкою. Збудував його без перегородок, якомога простішим. Вважав, що цього досить, щоб у ньому жити. Без електрики, газу й водогону. Вода стікала до будинку з недалекої гори. Однак, як потім з'ясувалося, це був лише початковий варіант. Згодом, відповідно до потреб, у будинку з'явилися внутрішні стіни, другий поверх, а після того кілька прибудов. На стінах Юнґ власними руками намалював картини, які відображали розділення свідомості індивіда та її розвиток. Цей будинок, так би мовити, виконував роль просторової моделі мандали. На його завершення Юнґ витратив приблизно дванадцять років. Для нього як дослідника будинок був надзвичайно цікавим. Ви про це чули?
Усікава хитнув головою.
— Цей будинок усе ще стоїть на березі Цюріхського озера. Його доглядають Юнґові нащадки, але, на жаль, нікого усередину не пускають, а тому невідомо, що там є. Кажуть, начебто й тепер на камені над входом до «Вежі» зберігається такий напис, викарбуваний руками самого Юнґа: «Холодний чи не холодний, Бог тут є».[24]
Тамару ще раз зробив паузу.
— «Холодний чи не холодний, Бог тут є», — ще раз тихо повторив Тамару. — Розумієте?