— Вибачте, — ще раз на прощання сказав він, звертаючись до мертвого Усікави.
Тамару зайшов у кабіну телефону-автомата поблизу станції, вставив у його щілину телефонну карточку й набрав номер, отриманий від Усікави. Номер був столичний — можливо, з району Сібуї. Після шостого дзвінка хтось підняв слухавку. Без жодних передмов Тамару назвав адресу в кварталі Коендзі й номер квартири.
— Ви записали? — спитав він.
— А ви могли б повторити ще раз?
Тамару повторив. Співрозмовник записав і вголос повторив запис.
— Там перебуває Усікава-сан, — повідомив він. — Ви його знаєте?
— Усікава-сан? — перепитав співрозмовник.
Тамару пропустив повз вуха його слова й провадив далі:
— Усікава-сан перебуває тут, але, на жаль, уже не дихає. Здається, смерть не була природною. В його гаманці є кілька візитних карток з написом: «Штатний директор Нового Японського товариства сприяння розвитку науки й мистецтва». Якщо поліція виявить труп, то раніше чи пізніше, напевне, стане ясним його зв'язок з вами. І тоді, можливо, вам буде непереливки. То чи не краще його прибрати? Гадаю, ви це вмієте робити.
— А хто ви такі? — спитав співрозмовник.
— Доброзичливий інформатор, — відповів Тамару. — Нам також не подобається поліція. Так само, як і вам.
— Смерть не була природною?
— Принаймні він не вмер спокійно від старості.
Співрозмовник на хвильку замовк.
— Власне, що там робив той Усікава-сан?
— Не знаю. Подробиці можна розпитати лише в Усікави-сана, але, як я щойно сказав, він у такому стані, що не зможе відповісти.
Співрозмовник зробив коротку паузу.
— Може, ви маєте стосунок до молодої жінки, яка приїжджала в готель «Окура»?
— Таке запитання даремне — на нього нема відповіді.
— Я одного разу з нею зустрічався. І вас розумію. Я хотів би їй щось передати.
— Слухаю.
— Ми не маємо наміру завдавати їй шкоди, — сказав співрозмовник.
— Але ж я знаю, що ви розшукуєте її відчайдушно.
— Це правда. Ми давно її шукаємо.
— Однак ви щойно сказали, що не маєте наміру завдавати їй шкоди, — сказав Тамару. — Чому?
Запала коротка мовчанка.
— Коротко кажучи, в певний момент ситуація змінилася. Звичайно, наші люди глибоко сумують з приводу смерті лідера. Але з цим питанням уже покінчено. Лідер хворів і в певному розумінні сам хотів поставити крапку на своєму житті. А тому ми не збираємося більше переслідувати Аомаме-сан у цій справі. Зараз ми хотіли б з нею переговорити.
— Про що?
— Про спільні інтереси.
— Але ж це вигідно тільки вам. Навіть якщо вам треба з нею переговорити, вона, можливо, цього не захоче.
— Не сумніваюсь, що нам є про що поговорити. Можемо вам щось запропонувати. Скажімо, свободу й безпеку. А також знання та інформацію. Ми не могли б зустрітися для переговорів на нейтральній території? Будь-де, за вашим вибором. Гарантуємо стовідсоткову безпеку. Не лише їй, але також усім людям, причетним до цієї справи. Нікому не доведеться більше тікати. Гадаю, переговори не зашкодять жодній стороні.
— Це лише слова, — сказав Тамару. — А які є підстави довіряти вашій пропозиції?
— У всякому разі, я прошу передати її Аомаме-сан, — наполягав співрозмовник. — Ситуація така, що час не жде, а крім того, ми можемо зробити ще кілька поступок. Якщо ж вам треба конкретних підстав для довіри, то ми й над цим подумаємо. Ми завжди готові до розмови, якщо подзвоните.
— Ви не могли б трохи зрозуміліше пояснити? Навіщо вам вона потрібна? Власне що сталося, що ситуація настільки змінилася?
Трохи передихнувши, співрозмовник відповів:
— Нам і далі треба чути віщий голос. Для нас це — немов щедре джерело. Ми не повинні його втратити. От що наразі я можу вам зараз сказати.
— Отже, вам Аомаме потрібна для підтримки того джерела.
— Я не можу пояснити вам цього кількома словами. Скажу вам тільки, що вона має до цього відношення.
— А як щодо Еріко Фукади? Вам і вона потрібна?
— Еріко Фукада тепер нам особливо не потрібна. Нам байдуже, де вона й що робить. Свою місію вона закінчила.
— Яку місію?
— Все це дивна історія, — відповів співрозмовник після короткої паузи. — Вибачте, але зараз я не можу відкривати вам усіх обставин.