— Так. Воно дуже рідкісне.
— Уся інформація потрібна?
— Будь-яка, пов'язана з цим прізвищем. Якщо можна, то я хотів би дістати й фотографію, щоб упізнавати.
— Із спортивним клубом, здається, буде просто. Напевне, вони й не подумають, що хтось украв їхню інформацію. А от із «Братством свідків» буде трохи складніше. Це велетенська організація з чималим капіталом й, очевидно, з пильною охороною. Вступити в контакт з релігійною сектою набагато трудніше. Бо з цим пов'язана проблема збереження таємниці особистого життя її членів і сплати податків.
— То вдасться дістати інформацію?
— Гадаю, що вдасться. По-своєму відчинимо двері. Та набагато важче відчинені двері знову зачинити. Бо якщо цього не зробити, то може наздогнати ракета.
— Як на війні.
— Та це і є війна. Страшна річ з цього може вийти, — сказав співрозмовник хрипким голосом. З його інтонації було зрозуміло, що Кажан, напевне, тішиться такою війною.
— То ви зробите це для мене?
Кажан легко відкашлявся.
— Спробую. Тільки це обійдеться вам дорогувато.
— Приблизно скільки?
Співрозмовник назвав орієнтовне число. Трохи перевівши подих, Усікава погодився. Мовляв, наразі дасть завдаток, приготований особисто, а потім, як тільки отримає інформацію, можна домагатися доплати.
— Це забере багато часу?
— А ви спішите?
— Спішу.
— Точно передбачити не можу, але, гадаю, потрібно від семи до десяти днів.
— Згоден, — сказав Усікава. Нічого не залишалося, як пристосуватися до співрозмовника.
— Як тільки зберу матеріал, зателефоную. Обов'язково впродовж десяти днів.
— Якщо ракета не наздожене, — сказав Усікава.
— Звичайно, — спокійно додав Кажан.
Поклавши слухавку, Усікава відхилився на спинку стільця й на хвилину задумався. Він не знав, як Кажан роздобуває інформацію з «чорного ходу». Але не сумнівався, що відповіді не почув би, навіть якби спитав. У всякому разі, був упевнений, що той користується незаконними засобами. Подумав, що, може, підкуповує когось з організації або, в крайньому випадку, незаконно вривається в її контору. Якщо ж до збереження інформації залучаються комп'ютери, то справа ускладнюється.
Кількість державних установ і компаній, які зберігають свою інформацію в комп'ютерах, поки що обмежена. Бо така техніка вимагає багато витрат, зусиль і часу. Однак релігійна секта вседержавного масштабу подібні ресурси, напевне, має. Сам Усікава майже нічого не знав про комп'ютер, але добре розумів, що для збору інформації він стає незамінним знаряддям. Епоха, коли доводилося шукати інформацію цілий день в газетах зменшеного формату або щорічниках, розкладених на столі, вже стає минулим. Можливо, світ остаточно перетвориться на поле жорстокої битви між власником комп'ютера та непрошених гостей. А що це війна, то під час неї, можливо, проллється кров. Але запаху крові вона не матиме. Химерний світ. Усікаві подобався світ із запахами й болем. Навіть якщо вони були нестерпними. Однак люди такого типу, як Усікава, невпинно й швидко перетворяться на релікт минулої відсталої епохи.
А проте його не дуже охоплював песимістичний настрій. Він знав, що володіє вродженою інтуїцією. Що своїм особливим нюхом може відрізнити різноманітні навколишні запахи, а за силою подразнення шкіри — відчути, як змінився напрям вітру. На це комп'ютер не здатний. Бо такі здібності не вдається оцифрувати й систематизувати. Спритно відкрити доступ до суворо захищеного комп'ютера й витягти з нього інформацію — це робота хакерів. Але визначити, яку інформацію варто витягати й вибрати з велетенського масиву потрібну, — це може тільки жива людина.
«Можливо, я справді нікудишня відстала людина середнього віку, — подумав Усікава. — Ні, не просто можливо. А, безсумнівно, нікудишня людина. Однак я володію кількома такими якостями, яких не мають інші люди. Вроджений нюх і настирливість — схильність не відпускати того, до чого одного разу причепився. Досі завдяки цьому я заробляв на прожиток. Тож поки маю такі здібності, навіть у химерному світі обов'язково десь підроблю.
Аомаме-сан, я вас дожену. У вас досить кмітлива голова. Ви спритні й обережні. Та все одно я вас дожену. Почекайте! Я зараз у дорозі до вас. Чуєте мої кроки? Ні, мабуть, не чуєте. Бо йду тихо, немов черепаха. Але крок за кроком наближаюся до вас».
Та й за Усікавою щось гналося. Час. Так само, як він переслідував Аомаме. Треба якнайшвидше розшукати її, з'ясувати, хто стоїть за нею, і всю цю інформацію на тарілочці піднести людям із секти — мовляв, візьміть, будь ласка. Виділеного на це часу обмаль. Сказати, що все зрозуміло, через три місяці — надто пізно. Досі Усікава був для них корисною людиною. Здібною, гнучкою, із знанням законів і здатною тримати язик за зубами, що вміла діяти поза рамками системи, але тільки найнятим за гроші майстром на всі руки. Він не належав ні до їхніх родичів, ні до друзів, ні до прихильників їхньої віри. Якби став для секти небезпечним, то його, можливо, просто позбулися б.