— Та говоріть же!
— Можливо… це неправда! — відповів канадець.
Але така відповідь доводила лише впертість гарпунника і нічого більше. Цього дня я не пробував уже його переконувати. Випадок з «Шотландією» був безсумнівним. Пробоїна була настільки очевидною, що її довелося забивати; і я не думаю, щоб можна було довести існування пробоїни більш незаперечним способом. Але ж ця пробоїна не могла з’явитися сама по собі, і через те що вона не була зроблена ні підводними скелями, ні підводними машинами, необхідно було визнати існування свердлячого органу якоїсь тварини.
Я особисто на підставі всіх вищенаведених міркувань відносив цю тварину до типу хребетних, до класу ссавців, до групи рибоподібних і, нарешті, до ряду китоподібних. Що ж до родини, до якої слід було її віднести, — китів, кашалотів або дельфінів, — її виду і, нарешті, різновидності, то питання це може бути з’ясовано тільки згодом. Щоб розв’язати його, слід було розтяти цю невідому тварину; а щоб її розтяти, треба було спочатку її впіймати; щоб упіймати, треба було загарпунити її — це стосувалося Неда Ленда; щоб загарпунити, слід було її побачити — це було справою всього екіпажу; щоб побачити, треба було її зустріти, — а це вже було справою нагоди.
РОЗДІЛ V
Погоня наосліп
Плавання «Авраама Лінкольна» протягом деякого часу не було позначене ніякими пригодами. Тільки одного разу трапився випадок, що виявив дивовижну майстерність Неда Ленда і довів, що на гарпунника можна цілком покластися.
30 червня, на широті Фолклендських островів, фрегат зустрівся з американськими китоловами, і ми довідалися, що вони нічого не чули про нарвала. Але один з них, капітан пароплава «Монрое», знаючи, що Нед Ленд перебуває на борту «Авраама Лінкольна», попросив його допомогти впіймати кита, за яким вони гналися. Капітан Фарагут, бажаючи подивитися, як працює Нед Ленд, дозволив йому перейти на борт «Монрое». Нашому канадцеві так пощастило, що замість одного кита він загарпунив двох, ударивши одного прямо в серце і вбивши другого після кількох хвилин переслідування.
Справді, якщо чудовисько коли-небудь зустрінеться з гарпуном Неда Ленда, йому не минути лиха.
Фрегат продовжував плисти уздовж південно-східного берега Америки з величезною швидкістю. З липня ми були біля входу в Магелланову протоку, поблизу мису Дів. Але капітан Фарагут не захотів вступати в цю звивисту протоку і взяв курс на мис Горн.
Екіпаж одностайно схвалив його рішення. І справді, було малоймовірним зустріти нарвала в цій вузькій протоці. Багато матросів твердили, що чудовисько не могло б туди зайти, що «воно надто велике для цього».
6 липня близько третьої години пополудні «Авраам Лінкольн» обійшов на відстані п’ятнадцяти миль на південь той самотній острівець, ту скелю, загублену на краю американського континенту, якій голландські моряки дали назву свого рідного міста — мис Горн. Шлях повернув на північний захід, і наступного дня гвинт фрегата почав нарешті пінити води Тихого океану.
— Пильніше дивись! Пильніше дивись! — повторювали матроси «Авраама Лінкольна».
І вони дуже пильно дивилися. Нагорода в дві тисячі доларів спокушала всіх, і очі та біноклі не відпочивали й хвилини. Вдень і вночі всі вдивлялися в поверхню океану, і нікталопи — люди, що бачили вночі так само ясно, як і вдень, — легко могли виграти премію.
Щодо мене, то, хоч грошова нагорода майже не спокушала мене, я все ж уперто вдивлявся в море. Приділяючи лише кілька хвилин обіду і кілька годин сну та залишаючись байдужим до спеки чи до зливи, я не покидав палуби корабля. То перехилившись через поручні носа, то спираючись на борт корми, я жадібно пожирав очима піняві гребені хвиль, якими білів океан аж до краю обрію. І скільки разів мені доводилося поділяти хвилювання офіцерів та екіпажу, коли який-небудь примхливий кит піднімав над хвилями свою чорнувату спину! Палуба фрегата вмить заповнювалася народом. З нижніх кают ви бігали натовпом матроси й офіцери. Кожний, важко дихаючи, напружуючи зір до болю, стежив за рухами кита. І я дивився до того пильно, що рискував пошкодити собі зір і осліпнути. Консель, завжди флегматичний, говорив мені спокійно:
— Коли б ласкавий пан менше витріщав очі, то він бачив би набагато краще.
Проте дарма хвилювались! «Авраам Лінкольн» повертав убік і прямував до поміченої тварини, але вона виявлялася простим китом або звичайним кашалотом і одразу ж зникала під тисячі проклять!
Погода однак була сприятливою, і плавання проходило в найкращих умовах. По суті, тоді йшли дощі, бо в австралійському поясі липень відповідає січню в Європі; але море було спокійне, і його легко можна було оглядати на значному просторі.