Скрізь у великих містах чудовисько ввійшло в моду; про нього співали з естрад кафе, з нього глузували в газетах, його зображували в театральних виставах. В усіх газетах з’явилися, за відсутністю справжніх зображень, рисунки вигаданих і невигаданих величезних істот, від білого кита, жахливого «мобі-діка» гіперборейських країн[10], до дивовижних кракенів (восьминогів), які могли щупальцями обплутати судно в п’ятсот тонн і потягти його на дно океану. Наводили навіть записи старих часів, думки Арістотеля[11] і Плінія[12], які допускали існування таких чудовиськ, норвезькі розповіді єпископа Понтоппідана, повідомлення Пауля Геггеди і, нарешті, свідчення Харінгтона, чия щирість не викликала сумнівів про те, що він, перебуваючи на борту «Кастілляна», побачив у 1857 році величезного морського змія.
Тоді почалася в товариствах учених і наукових журналах нескінченна полеміка між віруючими в існування чудовиська і скептиками. «Питання про чудовисько» розпалило уми. Журналісти, що висловлювали наукові погляди, в боротьбі з журналістами, що вправлялися в дотепності, вилили потоки чорнила під час цієї пам’ятної кампанії, а дехто навіть пролив дві-три краплі крові, бо в полеміці про морського змія дійшло до особистих образ.
Протягом шести місяців війна тривала з перемінним успіхом. На солідні статті Бразильського географічного інституту, Берлінської королівської Академії наук, Британської асоціації, Смітівського інституту у Вашингтоні, на дискусію журналів «Індійський архіпелаг», «Космос» абата Муаньє і «Вісті» Петерманна, на наукову хроніку великих газет Франції та закордонну дрібна преса відповідала невичерпними жартами. Її дотепні журналісти, пародіюючи вираз Ліннея[13], наведений противниками чудовиська, твердили, що «природа не створює дурнів», і умовляли своїх сучасників не приписувати природі створення восьминогів, морських гадюк, «мобі-діків» та інших істот, що існують в уяві п’яних моряків. Нарешті, в статті однієї дуже грізної сатиричної газети найулюбленіший з її редакторів накинувся на чудовисько, як Гіпполіт, завдав йому останнього удару і прикінчив його серед вибуху загального реготу. Дотепність перемогла науку.
Протягом перших місяців 1867 року питання здавалося похованим, і йому не судилося було вже воскреснути, коли нові факти були доведені до відома публіки. Мова йшла вже не просто про розв’язання наукової проблеми, а про реальну серйозну небезпеку, яку треба було усунути. Питання набуло іншого характеру. Чудовисько знову стало острівцем, скелею, рифом, але рифом плавучим, невизначеним, невловимим.
5 березня 1867 року пароплав «Моравія», що належав Монреальській океанській компанії, перебуваючи вночі під 27°30’ широти і 72°15’ довготи, ударився правим боком корми об скелю, яка не була позначена на жодній карті цих місць. Завдяки ходовому вітру і чотирьохсотсильній машині він ішов із швидкістю тринадцять вузлів[14]. Безперечно, коли б корпус «Моравії» не був таким міцним, пароплав, пробитий ударом, затонув би разом з двомастами тридцятьма сімома пасажирами, яких він віз із Канади.
Цей випадок стався близько п’ятої години ранку, коли тільки ще починало світати. Вахтові офіцери кинулися на палубу судна, дуже уважно і пильно оглянули океан, але нічого не побачили, крім великої хвилі, ніби піднятої якимсь могутнім ударом по гладкій поверхні води на відстані трьох кабельтових[15].
Відмітивши точні координати цього місця, «Моравія» продовжувала свій шлях без явних пошкоджень. Наткнулася вона на підводну скелю чи на великий уламок розбитого корабля — невідомо було. Але при огляді підводної частини судна, зробленому в доку, виявили, що частина кіля пошкоджена.
Цей факт, дуже важливий сам по собі, був би, може, забутий, як багато інших, коли б через три тижні він не повторився в аналогічних умовах. Тільки цього разу завдяки тому, що потерпіле судно належало відомому на весь світ пароплавному товариству, випадок набув широкого розголосу і викликав відгуки в усьому світі.
Напевне, всі знають ім’я відомого англійського судновласника Кюнарда, пароплави якого першими почали підтримувати регулярний зв’язок між Європою і Америкою. За двадцять сім років існування пароплавства Кюнарда його судна перетяли Атлантичний океан понад дві тисячі разів, жодного разу за весь час не спізнившись, жодного разу не відмінивши рейсів, жодного разу не загубивши й одного листа з довіреної йому пошти. Репутація Кюнардівського пароплавства була настільки міцною, що воно не боялося конкуренції. Тому не дивно, що випадок з од ним з кращих пароплавів компанії викликав такий широкий відгук.
10
Гіперборейські країни —
11
Арістотель —
15
Кабельтов (кабельтовий) —