Але важко було, щоб хтось почув нас в оглушливому шумі, утворюваному гвинтом. На щастя, судно припинило занурюватися.
Раптом із середини долинув стукіт поквапливо відсовуваних засувів. Потім піднялася кришка люка, з’явилася людина, якось чудно скрикнула і миттю зникла.
За кілька хвилин з’явилися вісім здоровенних молодців з закритими обличчями і мовчки потягли нас усередину своєї грізної машини.
РОЗДІЛ VIII
«Рухомий у рухомому»
Це так грубо вчинене захоплення нас здійснилося з блискавичною швидкістю. Ні мої товариші, ні я не встигли навіть опам’ятатися. Я не знаю, що відчували вони, коли їх тягли в цю плавучу тюрму, а в мене холодний дріж пробіг по всьому тілу. З ким ми мали справу? Безперечно, з якимись піратами, що використовували море по-своєму.
Тільки-но вузька кришка люка зачинилася за мною, як мене оповила глибока темрява. Мої очі, звиклі до денного світла, не могли нічого розрізнити. Я відчував, що ступаю голими п’ятами по залізних східцях. Нед Ленд Консель, яких теж міцно тримали, ішли за мною. Біля підніжжя сходів відчинилися двері і відразу ж дзвінко зачинилися за нами.
Ми залишилися самі. Де? Я не міг ні сказати, ні навіть уявити цього. Навкруги було темно, настільки темно, що й через кілька хвилин мої очі не могли ще вловити жодного з тих невиразних променів, що мигтять навіть у найглупіші ночі.
Тимчасом Нед Ленд, розлючений таким поводженням, дав волю своєму обуренню.
— Тисяча чортів! — кричав він. — Оці люди в своїй гостинності гірші від каледонських дикунів! Не вистачає тільки, щоб вони виявилися ще людожерами! Це мене не здивувало б, але заявляю, що добровільно не дам себе з’їсти.
— Заспокойтеся, Друже Нед, заспокойтеся, — незворушно промовив Консель. — Не гарячіться завчасно. Ми ще не на сковорідці!
— Не на сковорідці, так, — відказав канадець, — але вже в печі — це напевне! Тут досить темно. На щастя, ніж зі мною, і я достатньо бачу, щоб ним скористатися. Перший з цих бандитів, хто підніме на мене руку…
— Не хвилюйтеся, Неде, — сказав я гарпунникові, — не будемо наражатися на небезпеку безкорисною гарячковістю. Хтозна, можливо нас підслуховують. Спробуємо краще довідатися, де ми перебуваємо.
Я пішов навпомацки і за п’ять кроків уперся в стіну, оббиту листовим залізом. Потім, обернувшись, наштовхнувся на дерев’яний стіл, біля якого стояло кілька табуреток. Підлога цієї тюрми була вкрита щільною циновкою, що заглушувала шум кроків. На голих стінах не було помітно й сліду вікон чи дверей. Консель, який ішов уздовж стіни в протилежному напрямку, зустрівся зі мною, і ми повернулися на середину каюти, що була двадцять футів завдовжки і десять завширшки. Що ж до її висоти, то навіть Нед Ленд, незважаючи на свій високий зріст, не міг дотягтися рукою до стелі.
Минуло вже півгодини, а становище наше не змінилося. Раптом замість глибокої темряви в нашій тюрмі з’явилося яскраве світло, що засліпило нам очі. З його білизни й яскравості я впізнав те електричне світло, яке ніби фосфоресціюючим ореолом оточувало підводний корабель. Я на мить мимоволі заплющив очі, а потім, розплющивши їх, побачив, що світло струмує з матової півкулі, прикріпленої до стелі каюти.
— Нарешті й тут стало світло! — вигукнув Нед Ленд, який з ножем у руці стояв в оборонній позі.
— Так, — відповів я, пробуючи жартувати, — але становище наше залишається все-таки темним.
— Нехай пан набереться терпіння, — сказав байдужий Консель.
Несподіване освітлення каюти дозволило мені оглянути її як слід. У ній не було нічого, крім стола і п’яти табуреток. Дверей не було видно — вони, мабуть, зачинялися герметично. Ніякий шум не долинав до наших вух. Усе ніби вимерло на судні. Чи рухалося воно, чи залишалося на поверхні океану, чи занурювалося вглиб? Я не міг цього збагнути.
Проте ясно було, що електричну лампу засвітили не без підстав. Отже, я сподівався, що хто-небудь з екіпажу незабаром з’явиться сюди. Коли б про нас забули, то не освітили б нашої тюрми.
Я не помилився. Почувся стукіт засувів, двері відчинились, і на порозі з’явилися два чоловіки.
Один з них був невисокого зросту, з розвиненими мускулами, широкими плечима, міцно збудований, з великою головою, густим чорним волоссям, довгими вусами і жвавим, проникливим поглядом. Уся його постать відзначалася тією південною рухливістю, яка характеризує у Франції населення Провансу. Дідро[30] справедливо сказав, що характер людини виражається в її рухах. Цей маленький чоловічок міг служити доказом цього. Відчувалося, що він повинен був пересипати свою мову різними риторичними фігурами, метоніміями та іншими образними виразами. А втім, я й разу не міг переконатися в справедливості свого припущення: при мені він говорив постійно на особливому, зовсім не зрозумілому для мене наріччі.
30
Дідро Дені (1713–1784) —