Вичерпавши даремно всі наші філологічні ресурси, я був дуже збентежений невдачею і не знав, що робити далі, коли Консель сказав мені:
— Якщо пан дозволить, я розкажу те саме по-німецьки.
— Як! Ти знаєш німецьку мову? — вигукнув я.
— Як усякий фламандець. Хай пан не прогнівається…
— Будь ласка. Говори, мій друже!
І Консель спокійним голосом розповів утретє про різні наші пригоди. Але, незважаючи на вишукані звороти і красиву вимову розповідача, німецька мова не мала ніякого успіху.
Нарешті, притиснутий до стіни, я зібрав у пам’яті все, що залишилося від шкільного навчання, і спробував розповісти про наші пригоди по-латині. Ціцерон[32] затулив би собі вуха і відіслав би мене на кухню, і все ж я довів свою мову до кінця. Але результат був так само незадовільний.
Після цієї останньої невдалої спроби обидва незнайомці обмінялися кількома словами на своєму незрозумілому наріччі і пішли собі, не відповівши нам навіть одним з тих заспокійливих жестів, що однакові в усіх країнах світу. Двері зачинилися.
— Це підлість! — крикнув Нед Ленд, вибухаючи обуренням у двадцятий раз. — Як це так! З ними, з цими негідниками, говорять по-французьки, по-англійськи, по-німецьки, по-латині, і жоден з них не відповідає й словом!
— Заспокойтеся, Неде, — сказав я гарпунникові, що гарячився. — Гнів ні до чого не приведе.
— Але чи розумієте ви, пане професоре, — заперечив наш роздратований товариш, — що можна зовсім умерти від голоду в цій залізній клітці?
— Годі-бо вам, — промовив Консель, — будьте філософом, і ви ще довго протримаєтесь.
— Друзі мої, — сказав я, — не слід впадати у відчай. Ми були в гіршому становищі. Зробіть ласку, почекайте складати думку про капітана і екіпаж цього судна.
— Моя думка вже склалася, — заявив Нед Ленд. — Це негідники…
— Добре. Але з якої країни?
— З країни негідників!
— Мій люб’язний Неде, ця країна ще недостатньо чітко позначена на карті, і я признаюся, що національність цих двох незнайомців визначити важко. Ні англійці, ні французи, ні німці — от і все, що можна сказати з певністю. Однак я схильний припустити, що цей капітан і його помічник народилися під низькими градусами широти. В них є щось південне. Але хто вони — іспанці, турки, араби чи індійці — про це їхня зовнішність не дозволяє сказати з певністю. А мова їхня мені зовсім незрозуміла.
— От як прикро, коли не знаєш усіх мов, — зауважив Консель, — або наскільки краще було б мати одну спільну мову!
— Це ні до чого б не привело, — сказав Нед Ленд. — Хіба ви не бачите, що ці люди мають свою, навмисне вигадану мову, щоб кидати у відчай чесних людей, які хочуть їсти? Адже в усіх країнах на землі відкривати рот, рухати щелепами, клацати зубами і ворушити губами — хіба це незрозумілі речі? У Квебеку, в Парижі, на Паумоту, в антиподів[33] — скрізь це означає одне й те саме: я голодний, дайте мені поїсти…
— О, — промовив Консель, — є натури такі нерозуміючі!..
Тільки-но він вимовив ці слова, як двері відчинилися. Увійшов стюард[34]. Він приніс нам одяг, куртки й штани, пошиті з якоїсь невідомої мені тканини. Я поспішив одягтися, мої товариші наслідували мій приклад.
У цей час стюард, — німий, можливо, глухий, — поставив на стіл три прибори.
— Оце вже серйозніша справа, — сказав Консель, — це приємний початок.
— Побачимо, — пробурмотів злопам’ятний гарпунник, — якого чорта вам дадуть тут поїсти! Тріскову печінку, окуневе філе і біфштекс з морської собаки!
— Ми незабаром довідаємося про це, — сказав Консель.
Страви, прикриті срібними ковпаками, були симетрично розставлені на скатерті. Ми сіли за стіл. Безперечно, ми мали справу з людьми цивілізованими, і коли б не електричне освітлення, я подумав би, що перебуваю в їдальні готелю Адельфі в Ліверпулі або Гранд-готелю в Парижі. Я повинен, проте, сказати, що на столі зовсім не було ні хліба, ні вина. Вода була свіжа й прозора, але це була все-таки вода, — що було не до смаку Недові Ленду. Серед страв, якими нас частували, я розрізнив кілька чудово приготовлених рибних страв; але про інші страви, теж дуже смачні, я навіть не міг сказати, до якого царства належать вони — до рослинного чи тваринного. Стіл було сервіровано елегантно і зі смаком. Кожна річ — ложка, виделка, ніж, тарілка — мала на собі літеру, оточену таким написом:
«Рухомий у рухомому середовищі!» Цей девіз саме стосувався підводного судна. Літера «Н» була, певне, ініціалом загадкової особи, що командувала в глибині морів.