Нед і Консель не роздумували. Вони жадібно їли, і я незабаром наслідував їхній приклад. До того ж я був спокійний тепер за нашу долю: мені було ясно, що господарі не мали наміру залишити нас умирати від виснаження.
Але все кінчається на цьому світі, все минає, навіть голод людей, які не їли п’ятнадцять годин. Наївшися, ми відчули настійну потребу заснути. Це була цілком природна реакція після нескінченної ночі, протягом якої ми боролися зі смертю.
— Справді, я чудово заснув би, — сказав Консель.
— А я вже сплю, — відповів Нед Ленд.
Обидва мої товариші простяглися на циновках, що вкривали підлогу каюти, і одразу поринули у міцний сон.
Щодо мене, то я не піддавався так легко сильній потребі в сні. Надто багато думок тіснилося в моєму мозку, надто багато нерозв’язаних питань зібралося там, надто багато образів мелькало перед моїми напіврозплющеними очима. Де ми? Яка дивна сила тягла нас? Я відчував, — або, швидше, мені здавалося, що я відчуваю, — як судно занурюється в саму безодню. Жорстокі кошмари переслідували мене. Я уявляв собі у цих таємничих глибинах цілий світ невідомих тварин, у чомусь споріднених з цим підводним судном, живих, рухливих і таких же страшних, як і він!.. Потім мій мозок заспокоївся, уявою оволоділа невиразна дрімота, і я одразу міцно заснув.
РОЗДІЛ IX
Нед Ленд гнівається
Як довго тривав цей сон, я не знаю; але, мабуть, довго, тому що я зовсім позбувся утоми. Я прокинувся першим. Мої товариші ще спали, лежачи в кутку як мертві.
Підвівшись із досить жорсткого ложа, я відчув себе свіжим і бадьорим і почав знову уважно оглядати нашу каюту. Всередині в ній нічого не змінилося. Тюрма залишалася тюрмою, а в’язні в’язнями. Тільки стюард під час нашого сну прибрав зі столу. Ніщо не вказувало, таким чином, на близьку зміну в нашому становищі, і я серйозно запитував себе, чи не судилося нам вічно жити в цій клітці.
Ця перспектива здалася мені тим прикрішою, що хоч мій мозок і звільнився від учорашнього кошмару, але зате щось стискало мої груди… Мені ставало важко дихати. Задушливе повітря заважало нормальній роботі легенів. Хоч каюта була досить простора, але ми, мабуть, спожили більшу частину кисню, що був у ній. Справді, кожна людина вдихає протягом однієї години стільки кисню, скільки його міститься в ста літрах повітря, і це повітря, насичене майже такою ж кількістю вуглецю, стає непридатним для дихання.
Отже, необхідно було відновити повітря в нашій тюрмі і, безперечно, також на всьому підводному судні.
Тут виникло в мене питання: як це робить капітан цього плавучого житла? Чи одержує він кисень хімічним способом з бертолетової солі? У цьому випадку він повинен підтримувати зв’язок з континентом, щоб добувати необхідні речовини для цієї операції. Чи обмежується він тільки тим, що накопичує повітря під високим тиском у резервуарах, а потім витрачає його по потребі? Можливо, й так. Або, що ще зручніше, економніше і, значить, більш імовірно, він, можливо, вирушав дихати на поверхню води, як китоподібна тварина, і поновлював через кожні двадцять чотири години свій запас повітря? Як би там не було і до якого б способу не вдавалися тут, мені здавалося, настав час негайно вжити його.
Справді, я повинен був частіше дихати, щоб витягнути з камери ту невелику кількість кисню, що в ній залишалася. Раптом на мене повіяло свіжим потоком повітря, просякнутого солоними випаруваннями. Це явно було морське повітря, освіжаюче, насичене йодом. Я широко розкрив рот, і мої легені наповнилися свіжими струменями. В той же час я відчув коливання, невелику, але досить помітну качку. Судно, залізне чудовисько, очевидно, піднялося на поверхню океану, щоб подихати там, як це роблять кити. Спосіб вентиляції на кораблі був, таким чином, точно установлений.
Надихавшись удосталь свіжим повітрям, я почав шукати отвір, вентилятор, коли хочете, через який благотворний струмінь доходив до нас, і швидко знайшов його. Над дверима виявилася діра, що пропускала свіжий струмінь повітря в нашу задушливу каюту.
Ледве встиг я зробити це відкриття, як Нед і Консель прокинулись майже одночасно під впливом освіжаючого повітря. Вони протерли очі, потяглися і миттю схопилися на ноги.
— Чи пан добре спочивав? — спитав мене Консель зі своєю звичайною ввічливістю.
— Дуже добре, мій милий, — відповів я. — А ви, Неде?
— Спав міцно, пане професоре. Але, я не знаю чи, може, помиляюсь, мені здається, що я вдихаю морське повітря.
Моряк не міг тут помилитись, і я розповів канадцеві про все, що сталося під час нашого сну.