— А колекції пана? — зауважив Консель.
— Ними будемо займатися пізніше.
— А кістяки стародавніх тварин?
— Їх зберігатимуть у готелі. — А жива індійська свинка?
— Її годуватимуть без нас. А втім, я розпоряджуся, щоб увесь наш звіринець відправили у Францію.
— Значить, ми їдемо не в Париж? — спитав Консель. — Так… звичайно, — відповів я ухильно, — тільки ми зробимо так.
— Нехай буде гак, якщо це подобається панові.
— О, це справжня дрібниця! Дорога трохи непряма, от і все. Ми поїдемо на «Авраамі Лінкольні».
— Як буде завгодно панові, — відповів спокійно Консель.
— Ти знаєш, мій друже, мова йде про чудовисько… про знаменитого нарвала… Ми очистимо від нього моря!.. Автор двотомного твору «Таємниці морських глибин» не може відмовитись од подорожі з капітаном Фарагутом. Місія славна, але так само… і небезпечна! Невідомо, куди заведе нас нарвал! Ці тварини можуть бути дуже примхливі! І все ж ми поїдемо! Капітан у нас — молодець!..
— Як зробить пан, так зроблю і я, — відповів Консель.
— Подумай гарненько! Я нічого не хочу від тебе приховувати. Це одна з тих подорожей, з яких не завжди повертаються.
— Як буде завгодно панові…
За чверть години наші чемодани були вже готові. Консель упорався швидко, я був певен, що він нічого не забув, бо цей хлопець класифікував сорочки і одяг так само добре, як я птахів та ссавців.
Ліфтер готелю склав наші речі у великому вестибюлі другого поверху. Я спустився по кількох східцях на нижній поверх і розплатився по рахунку за величезним прилавком, який завжди облягає великий натовп. Розпорядившись, щоб відправили в Париж мої тюки з препарованими тваринами і засушеними рослинами, і відкривши достатній кредит морській свинці, я в супроводі Конселя сів в екіпаж.
Екіпаж за 20 франків спустився по Бродвею до Юніон-сквера, завернув на Четверту авеню і поїхав нею до з’єднання її з Боврі-стріт, проїхав до Катрін-стріт і зупинився біля Тридцять четвертої набережної. Звідти пором перевіз усіх нас — людей, коней і екіпаж — у Бруклін, велике передмістя Нью-Йорка, розташоване на лівому березі Східної річки, і за кілька хвилин ми досягли набережної, біля якої «Авраам Лінкольн» викидав із своїх двох труб клуби чорного диму.
Наш багаж був негайно перенесений на палубу фрегата. Я поспішив на борт і спитав, де капітан Фарагут. Один з матросів провів мене на місток, де я побачив вродливого офіцера. Той простяг мені руку.
— Пан П’єр Аронакс? — запитав він у мене.
— Він самий, — відповів я. — Капітан Фарагут?
— Так, я. Заходьте, будь ласка, пане професоре. Ваша каюта чекає вас.
Я вклонився і, не бажаючи заважати капітанові в останні хвилини перед відплиттям, попросив матроса провести мене в призначену мені каюту.
«Авраам Лінкольн» був повністю пристосований для свого нового призначення. Це був швидкохідний фрегат, устаткований найновішими машинами, що дозволяли підвищувати тиск пари до семи атмосфер. При такому тиску «Авраам Лінкольн» розвивав середню швидкість у вісімнадцять і три десятих милі на годину, швидкість значну, проте все-таки недостатню, щоб боротися з велетенським нарвалом.
Внутрішнє обладнання фрегата відповідало його морехідним якостям. Я був дуже задоволений моєю каютою, розташованою в офіцерському відділенні, на кормі.
— Нам буде добре тут, — сказав я Конселю.
— З дозволу пана, я скажу: так само добре, як ракові-відлюдникові в черепашці слимака, — відповів Консель.
Я залишив Конселя розпаковувати наші чемодани, а сам піднявся на палубу, щоб стежити за приготуваннями до відплиття.
Цієї хвилини капітан Фарагут розпорядився віддати кінці, що утримували «Авраама Лінкольна» біля Бруклінської набережної. Отже, коли б я запізнився на чверть години, навіть менше, фрегат відплив би без мене і я не брав би участі в цій незвичайній, надприродній, неймовірній експедиції, найправдивіша розповідь про яку буде все-таки зустрінута недовірливо деякими скептиками.
Капітан Фарагут не хотів втрачати жодного дня, навіть години, щоб вирушити в моря, де востаннє було помічено тварину. Він викликав корабельного інженера і спитав:
— Чи тиск пари достатній?
— Так, капітане, — відповів інженер.
— Малий хід, — скомандував капітан.
За цим розпорядженням, що було передане в машинне відділення по апарату, який приводився в рух стиснутим повітрям, механік повернув спусковий важіль. Пара зі свистом ринула в напіввідкриті циліндри. Довгі горизонтальні поршні застогнали і почали рухати шатуни. Лопаті гвинта закрутилися, розсікаючи хвилі все швидше й швидше, і «Авраам Лінкольн» велично рушив у путь, супроводжуваний сотнями катерів і буксирних пароплавиків, наповнених проводжаючими.