Выбрать главу

Знову покликали механіка.

— Тиск доведено до краю? — запитав капітан.

— Так, пане капітане!

— Скільки атмосфер?

— Шість з половиною.

— Давай десять!

Оце наказ! Прагнучи обігнати «конкурента», на більший ризик не зважився б жоден капітан-одчайдух із Міссісіпі!

— Конселю, — мовив я до свого вірного служника, що стояв при мені,— а чи не вилетимо ми зараз у повітря?

— Як ласка пана професора, — відказав Консель.

Правду кажучи, капітанова сміливість прийшлася мені до душі.

Застережні клапани було затиснено. Під казани ще засипано вугілля. Вентилятори збільшили тягу, під казанами забушував огонь. «Авраам Лінкольн» полинув іще швидше. Щогли аж дрижали, і хмари диму ледве проривалися крізь вузькі отвори труб.

Знову закинули лаг.

— Яка швидкість? — запитав капітан Фарагут.

— Дев'ятнадцять і три десятих милі, пане капітане.

— Піддати пари!

Механік кинувся виконувати наказ. Невдовзі манометр показував уже десять атмосфер. Але й нарвал «піддавав пари», — він, як то вдавалося помітити, плив зі швидкістю дев'ятнадцять і три десятих милі на годину. Яка гонитва! Я не в силі описати свого хвилювання. Мене тіпало, як у пропасниці. Нед Ленд стояв на чатах, тримаючи напоготові гарпуна. Кілька разів чудовисько підпускало фрегат близько до себе.

— Наздоганяємо! Ще трохи, ще! — гукав канадець.

Він уже націлився метнути гарпуна, але тварина вислизнула з-під самого носа, линучи зі швидкістю не менше тридцяти миль на годину. І саме тоді, як ми досягли найбільшого ходу, химерна істота, ніби кепкуючи з нас, окреслила навколо фрегата велике коло. З наших грудей вирвався лютий крик.

Опівдні ми були од невловимого нарвала на тій самій віддалі, що й зранку.

Капітан Фарагут нарешті зважився на рішучий захід.

— Он як! — вигукнув він. — Ця тварина пливе швидше від «Авраама Лінкольна»! Чекай же! Подивимося, чи втечеш ти від конічних снарядів! Боцмане! Обслугу — до гармати!

Гармату на баку тут же заладнували й навели. Гримнув постріл, але ядро пролетіло на кілька футів вище од нарвала, що тримався за півмилі від судна.

— Змінити гармаша! — наказав капітан. — П'ятсот доларів тому, хто вб'є цю диявольську тварюку!

Старий сивобородий пушкар, — він і досі, як живий, переді мною, — з лагідними очима й спокійним лицем підійшов до гармати, навів її й хапливо прицілився. Пролунав стріл, а за ним розляглося велелюдне «ура!».

Ядро влучило в ціль, але… що за диво! — ковзнувши по округлій китовій спині, одлетіло милі на дві й упало в море.

— Отакої! — люто вигукнув старий пушкар. — Та невже в цього пройдисвіта спина обросла шестидюймовим залізом!

— Сто чортів! — гукнув капітан Фарагут.

Полювання почалося знову, і капітан, нахилившись до мене, мовив:

— Я гнатимуся за цим твариниськом, хай навіть фрегат вибухне!

— Правильно! — відповів я.

Ми сподівалися — тварина зрештою стомиться. Це ж не те, що наша парова машина. Та де тамі Минали години, а нарвалові хоч би що — жодної ознаки виснаження.

На честь «Авраама Лінкольна» слід сказати — він переслідував чудовисько з невтомним завзяттям. Він пройшов за цей горезвісний день шостого листопада щонайменше п'ятсот кілометрів! Та знов настала ніч і оповила пітьмою розбурхані океанові обшири.

Тоді мені здалося, що наша мандрівка скінчилася і що ми вже ніколи не побачимо фантастичної тварини. Та я помилявся.

О десятій годині п'ятдесят хвилин вечора, десь за три милі під вітром од судна, знову з'явилося електричне світло, таке саме осяйне, як і минулої ночі.

Здавалося, нарвал не рухається. Може, стомлений цілоденною втечею, він спав, погойдуючись на хвилях? Це була щаслива нагода, і капітан Фарагут надумав з неї скористатися.

Він дав відповідні розпорядження. «Авраам Лінкольн» ішов повільно, наближаючись вельми обачно, щоб не розбудити свого супротивника. Натрапити в морі сонного кита й загарпунити його — не велике диво; Нед Ленд не одного кита зловив саме в такий спосіб. Отож канадець знову став під бушпритом.

Фрегат тихо підійшов на два кабельтови до сонної тварини. Тут машину зупинили і судно попливло за інерцією. Всі затамували подих. На палубі залягла мертва тиша. Ми були вже футів за сто од світла, що сяяло дедалі яскравіше й сліпило нам очі.

Я стояв на баку, спершись на поручні, й бачив, як унизу Нед Ленд загрозливо простяг руку зі своїм лиховісним гарпуном. До нарвала залишалося якихось двадцять футів.