— Покинь мене! Покинь! — мовив я.
— Покинути пана професора?! Нізащо! — відказав він. — Я волію потонути першим!
Цю мить крізь хмару, що вітер гнав її на схід, проглянув місяць. Океан заряхтів сріблом. Це благодатне сяйво збадьорило нас. Я підвів голову й обняв поглядом виднокруг. Ген удалині, миль за п'ять од нас, манячів фрегат. Проте довкола — жодного човна!
Мені хотілося крикнути. Та хто почує з такої відстані! А тут іще напухли губи — рота розтулити незмога. Консель таки здобувся на слово. Він загукав якомога голосніше:
— Рятуйте! Гинемо!
Завмерши, ми якусь мить наслухали. Що це? Бухкає у вуха кров? Але ж мені видалося, ніби у відповідь Конселеві хтось кричав!
— Ти чув? — прошепотів я.
— Атож! Атож!
І Консель знову розпачливо позвав.
На цей раз — ніякого сумніву! Нам відповідав людський голос! Хто б це? Якийсь безталанник, закинутий серед океану, жертва корабельної катастрофи? А може, то човен з фрегата розшукує нас, тільки в темряві нам його не видко?
Консель, зіпершись мені на зсудомлене плече, висунувся був по груди з води, але знову поник.
— Видно що-небудь?
— Я бачив… — промимрив він. — Я бачив… але помовчім… побережім сили!..
Що ж бо він побачив? І тут, сам не знаю чому, я подумав про чудовисько. Але ж людський голос?.. Минули ті часи, коли Йони18 знаходили прихисток в китовій утробі!
Консель і далі штовхав мене перед себе. Вряди-годи він підводив голову, вдивлявся вдалечінь і гукав до невідомого. Чийсь голос відповідав йому щоразу ближче, щоразу гучніш. Тим часом я вкрай знесилів. Пальці мені подубіли, руки не слухались. Я не годен був стулити зведеного судомою рота й захлинався солоною водою. Холод проймав мене до кісток! Я востаннє підвів голову й пішов на дно…
І раптом мої ноги наткнулись на щось тверде. Я затримався на ньому. Тоді відчув — мене виносить на поверхню води, груди легко зітхнули, і я знепритомнів.
Мабуть, я невдовзі отямився, бо хтось жваво розтирав мені все тіло.
— Конселю! — прошепотів я, розплющивши очі.
— Пан професор мене кликав? — запитав Консель.
Аж тут в останніх променях місяця, що котився за обрій, я побачив ще одне обличчя.
— Нед! — вигукнув я, відразу впізнавши його.
— Він самий. Нед, що ганяє за своєю винагородою, — відповів канадець.
— І вас вишпурнуло з фрегата?
— Так, пане професоре. Але мені пощастило більше, ніж вам. Я попав на плавучий острівець.
— На острівець?
— Атож. Певніше, на того велетенського нарвала.
— Тобто?
— Я притьмом збагнув, чому мій гарпун не вп'явся в нарвала, а тільки ковзнув йому по шкірі.
— Ай справді, Неде, чому?
— Тому, пане професоре, що та тварюка закута в крицю.
Нарешті я зовсім отямився і збагнув, що сталося. А коли я почув
останні канадцеві слова, в голові мені враз сяйнув здогад. Я похапцем виліз на верх тої істоти чи того предмета, що став нам за прихисток. Предмет ледь-ледь виступав із води. Я тупнув ногою. Тіло — вочевидь тверде, анітрохи не вгинається і зовсім не схоже на м'ясисту масу великого морського ссавця.
А може, це костяний панцер — такий самий, що його носили на собі допотопні тварини? В такому випадку почвара належить до рептилій амфібій на взірець черепах або крокодилів.
Отим-то й ба! Чорнувата спина, на якій я стояв, — гладенька, блискуча, а не лускувата. Вона дзвенить од удару, ніби метал, і, здається, — ну й дивовижа! — склепана із залізних плит.
Годі було сумніватися! Тварина, страхіття, чудо природи, котре збаламутило всіх учених світу, збурило уяву й приголомшило всіх моряків обох півкуль, — витвір людських рук!
Якби перед мене з'явилася бодай найхимерніша міфічна істота, — і тоді я не був би такий ошелешений. Але побачити на власні очі неймовірну, надприродну дивину, що її створила людина, — тут уже й голова піде обертом.
І все-таки доводилося повірити в чудо. Ми ж бо лежали на спині підводного судна, яке зовні — скільки я міг судити — скидалося на величезну сталеву рибу. Нед Ленд перш за нас дійшов того самого висновку. Мені й Конселеві тільки й лишалося, що пристати на нього.
— Але якщо це підводне судно, — зауважив я, — воно мусить мати машини і, ясна річ, команду.
— А певно ж, — відповів гарпунер. — Проте я сиджу на ньому години вже зо три, але не завважив ніяких ознак життя.
— Воно пливе?
— Де там, пане Аронаксе! Гойдається собі на хвилях, а з місця — ні руш.
— Хто-хто, а ми-то знаємо, яке швидкохідне це судно. Щоб розвинути таку швидкість, потрібні машини, а також механіки, котрі ними керували б. А скоро є тут люди — ми врятовані.
18
Йона — біблійний пророк, що жив три дні й три ночі в китовій утробі, доки дістався берега.