Я пішов помацки. За яких п'ять футів я вперся в стіну, склепану з металевих плит. Тоді, взявши вбік, я намацав дерев'яного стола і при ньому кілька ослінчиків. Підлогу цієї тюрми заслано матою, що глушила кроки. Ні вікон, ані дверей — самі голі стіни. Консель, попрямувавши в інший бік, зіткнувся зі мною, і ми вернули на середину каюти, яка була футів двадцять завдовжки і футів десять завширшки. Що ж до висоти, то навіть довготелесий Нед Ленд не міг сягнути стелі.
Минуло десь із півгодини. Аж раптом спалахнуло світло, таке сліпуче, що я мимохіть заплющив очі. По яскравості, по нестерпній білині я впізнав те потужне електричне світло, яке струмувало навколо підводного судна і яке ми мали за фосфоресценцію морських організмів. Розплющивши очі, я побачив — світло лилося з матової півкулі, вмонтованої в стелю.
— Нарешті! — вигукнув Нед Ленд, що стояв у бойовій постаті з ножем у руці.
— Так, — відповів я, — проте наше становище й трохи не прояснилося.
— Хай пан професор набереться терпцю, — незворушно промовив Консель.
Тепер, коли засвітилося світло, я міг як слід роздивитися каюту. Тут тільки й було, що стіл та п'ять ослінчиків. Потаємні двері зачинялися, мабуть, герметично: жоден звук не сягав наших вух. Здавалося, на цьому судні геть усе вимерло. Плило воно поверхнею океану чи занурилося в його безодню? Того я не годен був угадати.
А зрештою, це світло! Навіщось же його засвітили! Я сподівався, що незабаром з'явиться хтось із команди. Якби про нас забули, то не світили б світла.
Я не помилився. Невдовзі загуркотів засув, одчинилися двері й увійшло двоє чоловіків.
Один був низький на зріст, кремезний, з міцними, дужими руками, великою головою, з густою чорною чуприною й пишними вусами; погляд у нього був жвавий, гострий, і вся його подоба позначалася тою південною палкістю та моторністю, яка вирізняє провансальця. Дідро21 мав слушність, казавши, що в рухах людини відбивається її вдача, і живе свідчення — цей здоровань. Мова його, напевно, барвиста, образна, дотепна. А втім, це тільки здогади, я не маю на те жодних доказів, бо при мені він зронив лиш кілька слів, та й тих я не втямив.
Другий незнайомець заслуговує на докладніше змалювання. Я зразу визначив головні риси його вдачі: певність власної сили — про неї свідчила шляхетна постава голови й чорні очі, сповнені холодної рішучості; спокій — за нього промовляла блідість шкіри; енергія — вона виявлялася в бистрому скороченні надбрівних м'язів; нарешті відвага — глибоке його дихання було найліпшою ознакою невичерпної життєвої сили.
Додам, що цей чоловік — гордий; а погляд його, ясний та спокійний, здавалося, відбивав шляхетність мислі, і в усій подобі: в статурі, в рухах, у виразі обличчя — світилася, коли вірити фізіономістам, беззастережна щирість.
Глянувши на нього, я мимохіть почувся убезпеченим і ладен був провіщати нам щасливу розв'язку.
Я не міг визначити, скільки йому літ, — тридцять п'ять чи п'ятдесят. Його високий зріст, ясне чоло, рівний ніс, чітко окреслені вуста, чудові зуби, вузька рука з довгими, як то кажуть хіроманти, чисто «психічними» пальцями — все це свідчило за душу величну й палку. Він являв, сказати б, уособлення найсвітлішої вроди, якої мені досі не випадало бачити. Надто прикметні його широко поставлені очі, що могли враз осягнути чверть обрію. Ця властивість — як довідавсь я згодом — поєднувалася з дивовижною гостротою зору, ще більшою, ніж у Неда Ленда. Коли він звертав на щось свій погляд, брови йому зсувалися, очі мружилися, — він вдивлявся. Що то за погляд! Ніщо не могло сховатись од нього, він пронизував вам душу! Він немовби проникав у морську безодню, недосяжну нашому зорові, й відкривав таємниці найглибших морів.
На обох незнайомцях були берети з хутра морської видри, морські чоботи з тюленячої шкіри й убрання з якоїсь незвичайної тканини, що легко облягала стан і зовсім не сковувала рухів.
Вищий, — певне, капітан судна — оглянув нас дуже пильно, не зронивши жодного слова. Тоді повернувся до свого супутника й заговорив невідомою мені мовою. Це була дзвінка, милозвучна, плавна мова з багатими комбінаціями енергійних голосівок.
Другий хитнув головою, докинув кілька слів тією ж дивною мовою й допитливо глянув на мене.
Я відповів по-французькому, що не розумію його; але й він, мабуть, нічого з моєї відповіді не втямив. Становище ускладнювалось.
— А хай би пан професор розповів їм про все, що з нами трапилось, — мовив до мене Консель. — Гляди, ці пани хоч щось уторопають.