Тим часом стюард, — певне, німий і глухий — застелив стола й поставив посуд на трьох осіб.
— О! Це інша річ, — сказав Консель, — початок нічогенький.
— Отакої! — буркнув гарпунер. — На дідька лисого вам оті їхні страви? Черепашача печінка, акуляче філе, біфштекс із морської собаки!
— Побачимо! — відповів Консель.
Ми посідали до столу, заставленого тарелями під срібними ковпаками. Безперечно, ми потрапили до людей цивілізованих, і, якби не електричне світло, можна було подумати, що ми сидимо в ресторані ліверпульського готелю «Адельфі» або паризького «Гранд-Отелю». Щоправда, на столі нема ні хліба, ні вина. Зате подано свіжу прозору воду, та це ж всього-на-всього вода, а таке питво було не до смаку Недові Лендові. Між поданими стравами я помітив вишукані рибні делікатеси. Що ж до решти наїдків — я не міг навіть пізнати, з чого вони — з м'яса а чи з овочів.
Скатертина, посуд — все було вишукане, все свідчило про витончений смак. І на всьому начинні — ложках, виделках, ножах, тарілках — вирізьблено напис:
Mobilis in mobile
N
Рухомий в рухомому середовищі! Справді, такий девіз найкраще личить цьому підводному суднові! А літера N, — мабуть, ініціал таємничого капітана!
Недові й Конселю було не до міркувань. Вони заходилися біля сніданку. Я, не довго думавши, зробив те саме.
Мені вже трохи відлягло од серця: господарі, очевидно, не мали наміру нас захарчувати.
Та все на цьому світі має свій край, все минає, навіть голод людей, які не їли п'ятнадцять годин! Наївшися, ми відчули, що нас непереможно змагає сон. Це, ясна річ, природна реакція після боротьби зі смертю протягом тої безконечної ночі.
— Щось мені охота задрімати, — озвався Консель.
— І я засинаю! — відповів Нед Ленд.
Мої супутники простяглися на матах, постелених долі, і вмить заснули.
Щодо мене, то я не так легко піддався могутній потребі сну. В голові роїлися думки, одне по одному зринали питання; перед очима поставали химерні образи. Де ми? Яка чудодійна могутня сила мчить нас? Я відчував чи, скорше, мені здавалося, що судно занурюється в непроглядні морські глибини. Мене гнітили кошмари. Марилося, ніби із цієї підводної фортеці вигулькували скопища невиданих тварин, мовби однорідних із цим підводним кораблем, так само живим, рухливим, грізним, як вони!.. Та мало-помалу я заспокоївся, марева розтанули в тумані дрімливості і мене огорнув міцний сон.
IX
НЕД ЛЕНД ЛЮТУЄ
Скільки ми спали, не знаю; мабуть, довго, бо, збудившись, я почувся спочилим і бадьорим. Мої супутники, простягшися в кутку, спали як мертві.
Підвівшись із свого твердого ложа, я зразу відчув, що в голові мені прояснилось. Я знову заходився ретельно обдивлятись нашу в'язницю.
Анічогісінько не змінилося. Тюрма лишилася тюрмою, а в'язні — в'язнями. Тільки й того, що стюард, поки ми спали, прибрав посуд. Отже, ніщо не знаменувало близької зміни нашого становища. Я тривожно питався подумки — невже ми роковані на довічне ув'язнення в оцій каюті?
Хоч я й зовсім оклигав після вечірніх кошмарів, та ця перспектива видалась мені жахливою. А тут ще й тиснуло в грудях. Мені було важко дихати, бракувало повітря. Наша каюта простора, та, певне, ми спожили багато кисню. Адже людина щогодини потребує стільки кисню, скільки міститься в ста літрах повітря; тим-то повітря, насичене майже такою кількістю вуглекислого газу, що його за той самий час видихала людина, стає непридатним до дихання.
Отже, конче треба було поновити повітря в нашій тюрмі і, певна річ, у всьому підводному човні.
«А як розв'язує цю проблему капітан?» — майнуло мені в голові. Може, він добуває кисень, розжарюючи бертолетову сіль і водночас поглинаючи вуглекислий газ хлористим калієм? У такому разі судно мусить підтримувати зв'язок із сушею, щоб поповнити запаси бертолетової солі. А може, він просто згущує у відповідних резервуарах повітря і в міру потреби його використовує? Хтозна!
Або, скорше, він удається до простішого й ощаднішого способу — вряди-годи випливає, мов кит, на поверхню й запасається повітрям, приміром, на добу…
Та в який би спосіб капітан те не робив, я відчуваю: конче слід удатися до нього, і то якнайшвидше.
Справді-бо, я мусив дихати частіше, втягуючи в себе рештки кисню, які ще залишалися в нашій в'язниці, коли раптом на мене війнув струмінь свіжого морського повітря. Це був живодайний, напоєний йодом бриз! Я відкрив рота й упивався цілющим повітрям! Ту ж мить я відчув хитавицю, щоправда, невеличку. Судно, крицеве чудовисько, мабуть, випливло на поверхню, мов той кит, аби подихати свіжим повітрям. Он яка вентиляція на судні!