Надихавшись досхочу, я став шукати вентиляційного отвору, сказати б, «повітропостачальника», що з нього лився благодатний струмінь. І я незабаром помітив над дверима продух — саме крізь нього й ринуло свіже повітря. Ледве все це я спостеріг, як прокинулися Нед і Консель. Вони протерли очі, потяглися і скочили на рівні ноги.
— Як спалося панові професорові? — своїм звичаєм поштиво запитався Консель.
— Чудово, мій дорогий друже, — відповів я. — А як спали ви, Неде?
— Як убитий, пане професоре. Але ж тут начебто повіяло морським бризом?
Я розказав канадцеві, що сталося, коли вони спали.
— Он як! — озвався він. — Тепер зрозуміло, що то воно свистіло, коли так званий нарвал стикався з «Авраамом Лінкольном».
— Атож, Ленде, то дихало металеве чудовисько.
— Знаєте, пане Аронаксе, я не маю уявлення, котра зараз година. Чи не обідня пора?
— Обідня пора, мій шановний гарпунере? Ви, либонь, мали на гадці сніданок. Ми проспали, певне, весь учорашній день і ніч.
— Себто ми не прокидалися цілісіньку добу, — промовив Консель.
— Мабуть, що так, — відповів я.
— Хай буде й так, — зауважив Нед Ленд. — Обідати час а чи снідати — байдуже, аби лиш стюард подавав хоч те, хоч те.
— І те й друге, — сказав Консель.
— Атож, атож, — зрадів канадець. — Ми маємо право поїсти двічі, і я, правду кажучи, складу честь і сніданкові, й обідові.
— Гаразд, Неде, почекаємо, — відповів я. — їй-право, наші таємничі господарі і в голові не покладають нас морити голодом, — бо чого ж тоді вчора вони так пишно нас пригостили?
— А що, коли вони надумали відгодувати нас на заріз?
— Схаменіться, Неде! — заперечив я. — Не попали ж ми до рук людожерів!
— А чом би раз і не спробувати, — серйозно відповів канадець. — Хтозна, може, ці люди давненько не пробували свіжини, а три здорові, при тілі особи, як пан професор, його служник та я…
— Викиньте це собі з голови, Неде Ленде, дивіться, не скажіть чогось такого нашим господарям; ви тільки зробите нам на гірше.
— В кожному разі,— сказав гарпунер, — я голодний, як сто чортів, а нам не подають ані сніданку, ні обіду.
— Неде, — зауважив я, — треба ж триматися заведених тут звичаїв; мені здається, наші шлунки випереджують кухарського дзвоника.
— Що ж, доведеться перевести наші годинники, — спокійнісінько відказав Консель.
— Впізнаю вас, друже Конселю, — вихопився нетерпеливий канадець. — Нічим вас не займеш. Таки бережете собі жовч і нерви… Ви можете, не ївши, красненько подякувати і волієте померти з голоду, аніж поскаржитись.
— А що з тієї скарги? — запитав Консель.
— Як-то що? Все-таки легше. А коли ці пірати — я величаю їх піратами задля пристойності, та ще не хочу гнівити пана професора, котрий забороняє називати їх людожерами, — отож, коли ці пірати гадають, що я сидітиму в їхній душогубці мовчки, що я, запавши в гнів, не здатний до терпкого слівця, — то вони помиляються! Пане Аронаксе, поговорімо відверто. Як ви гадаєте, чи довго нас триматимуть у цій гаспидській залізній скрині?
— Правду кажучи, я знаю те не більше за вас, друже Неде.
— А все-таки яка ваша думка?
— Мені здається, ми ненароком проникли в поважну таємницю. Якщо команда підводного судна зацікавлена зберегти ту таємницю і якщо таємниця дорожча їй за наше життя, — нам загрожує велика небезпека. А ні — чудовисько, що проковтнуло нас, за першої-ліпшої ж нагоди поверне нас світові, де живуть такі самі люди, як і ми.
— Або ж нас зарахують до команди, — мовив Консель, — і не відпускатимуть…
— Аж доки, — підхопив Нед Ленд, — якийсь фрегат, швидкохідніший або спритніший за «Авраама Лінкольна», захопить це злодійське гніздо й перевішає команду разом із нами на своїй великій реї.
— Цілком слушно, Ленде, — зауважив я. — Але, як бачите, нам іще нічого не пропонували. Тож марна річ планувати собі щось на майбутнє. Повторюю — почекаймо й не робімо нічого, бо, власне, робити нам нічого.
— Навпаки, пане професоре! — затято мовив гарпунер. — Треба щось робити.
— Отакої! Що ж саме, Ленде?
— Утікати!
— Утікати із «земної» тюрми — річ вельми тяжка, а з підводної — і зовсім неможлива.
— Маєте, друже Неде! — озвався Консель. — Що ви на те скажете? Не віриться, щоб американець ліз у кишеню за словом.
Гарпунер, видимо збентежений, мовчав. Справді, тікати за обставин, у які нас кинула доля, — годі було й помислити. Та недарма кажуть, що канадець — наполовину француз: Нед Ленд згодом те довів.