— На допомогу! На допомогу!
Зупинившись на секунду, ми прислухалися. Що це? Шум у вухах від припливу крові до голови? Чи мені здалося, наче на лемент Конселя відповіли погуком?
— Ти чув? — прошепотів я.
— Чув!
І Консель знову відчайдушно закричав.
Помилитися було не можна! Людський голос відповів на крик Конселя! Чи був це голос такого ж бідолахи, як і ми, викинутого в океанську безодню, такої ж жертви катастрофи, що спостигла корабель? А чи не подають нам сигнали зі шлюпки, невидимої в мороці ночі?
Консель, зібравши останні сили й обіпершись на моє плече, зведене судомою, висунувся наполовину з води, але відразу упав знесилений.
— Що ти бачив?
— Я бачив, — прошепотів він, — я бачив… помовчімо краще… побережемо наші сили!
Що ж він побачив? І раптом думка про морське чудовисько вперше спала мені на думку. Чи не побачив він морське чудовисько?.. Ну, а людський голос?
Минули ті часи, коли Іони ховалися в череві китів!
Консель з останніх сил підштовхував мене перед собою. Часом він піднімав голову і, дивлячись удалину, кричав. На його лемент відповідав голос, що ставав усе чутніший, немовби наближаючись до нас.
Але слух відмовлявся мені слугувати. Сили мої вичерпувалися, пальці німіли, плече ставало ненадійною опорою, я не міг закрити рота, зведеного судомою. Я захлинався солоною водою. Холод пронизував мене до самих кісток. Я востаннє підвів голову і пішов до дна…
І тут я наштовхнувся на якесь тверде тіло. Я затримався на ньому. Відчув, що мене виносить на поверхню води, що дихати легше… я знепритомнів…
Очевидно, я незабаром отямився завдяки енергійному розтиранню всього тіла.
Розплющив очі…
— Консель! — прошепотів я.
— Пан зволив покликати мене? — відгукнувся Консель.
І при світлі місяця, що заходив, переді мною майнуло й інше обличчя, що я його відразу упізнав.
— Нед! — скрикнув я.
— Атож, це я, пане! Як бачите, усе ще ганяюся за премією! — відповів канадець.
— Вас скинуло у воду при струсі фрегата?
— Так точно! Але мені повезло більше, аніж вам. Я майже відразу ж висадився на плавучий острівець.
— На острівець?
— Точніше сказати, осідлав нашого гігантського нарвала!
— Не розумію вас, Неде, — сказав я.
— Бачите, я відразу ж скумекав, чому мій гарпун не міг пробити шкіру чудовиська, а тільки ковзнув по поверхні.
— Чому, Неде? Чому?
— А тому, що ця тварина, пане професоре, закута в сталевий панцир!
До мене раптом повернулася здатність мислити, пожвавилася пам’ять, я отямився.
Слова канадця остаточно протверезили мене. Трохи оговтавшись від потрясіння, я видерся на спину цієї невразливої істоти або предмета. Я спробував ударити по ньому ногою. Тіло було явно тверде, непіддатливе, несхоже на м’яку масу тіла великих морських ссавців!
Але це могло бути кістковим панциром, подібно до суцільного кістяного покриву черепа допотопних тварин! А якщо так, то мені довелося б віднести чудовисько до допотопних плазунів типу черепах або крокодилів.
Але ні! Спина, що відливала чорним глянцем, на якій я стояв, була гладенька, відполірована, а не луската. При ударі вона видавала металевий звук і, як це не дивно, була склепана з листового заліза. Сумніву не було! Те, що ми вважали твариною, чудовиськом, надзвичайним явищем природи, котре поставило в тупик увесь учений світ, і що схвилювало уяву моряків обох півкуль, виявилося ще більш чудесним явищем: творінням людських рук!
Якби мені довелося установити існування найфантастичнішої, напівміфічної тварини, я не був би так вражений. У тім, що природа творить чудеса, немає нічого дивного, але побачити своїми очима щось чудесне, надприродне і притому створене людським генієм, — отут є над чим помислити!
Однак роздумувати довго не було часу. Ми лежали на поверхні небаченого підводного судна, що нагадувало собою, наскільки я міг судити, величезну сталеву рибу. Думка Неда Ленда щодо цього склалася. Нам із Конселем лишалося тільки погодитися з ним.
— Якщо це і справді судно, — сказав я, — то повинні бути і машини, що приводять його в рух, і екіпаж для керування ним?
— Ну, як і належить! — відповів гарпунер. — Але от уже третя година, як я стирчу на цьому плавучому острівці, а не помітив ніяких ознак життя.
— Що ж, судно рухається?
— Ні, пане Аронаксе! Погойдується собі на хвилях, а з місця не рушає.